Кошовий попрощався з послами й одпустив їх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашній круг. Аж потому читали листи з Дону. Їх добували з скрині, яка замикалася на три замки, ключі од яких були: один — у Сірка, другий — у Яковлєва, третій — у судді. В ній зберігалася книга реєстру обліку військового скарбу, таємна кореспонденція, а також компути — зшитки курінних реєстрів. Найгірші вісті Сірко завжди залишав на кінець.
— «У нас на Дону чутка є, — плямкаючи великими губами, рівним голосом гудів Яковлєв, — що государ на нас, холопів своїх, нині по весні наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопів його, всіх з Дону збити, по Дону будуть государеві люди городи ставити, і якщо у нас, козаків, ця звістка правдивою учиниться, — а принесли її вірні люди, — то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на поміч в лічбі тисяч десять і більше, скільки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькі черкаси донським козакам допомагатимуть, і ми, донські козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, і на Запорогах, і в Січі один одного в скруті не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своєї прислати вам не можемо, й замисл той, який після моря на Великім Лузі творили, сповнити теж не можемо».
Сірко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрію, ховав, як рідну дитину. Тільки він та Яковлєв знали, що то за замисел, і тепер навіть розповідати про нього не було смислу. А виник він минулого літа, як донці ходили на промисел у море й турки біля гирла засідку поставили, тоді донці по Дніпру пішли на Січ і тут струги лишили, поховавши їх по Великому Лузі, тисяча донців обсілися на зиму по зимівниках, а решта вернулася на Дін, тоді ж Сірко мав потаємну бесіду з донським отаманом, і той виповів усе, що знав, про Симеона, і домовилися вони посадовити оного царевичем на Січі й двигонути разом проти царя та бояр. Велику на те покладали надію, і ось тепер та надія спливала марницею.
Може, хтось із старшин і втямив для себе з того листа щось більше, ніж вичитав Яковлєв, одначе нічого не розпитували. Погомоніли, позітхали — життя розставило свої карби, які несила зітерти.
По тому Сіркові довелося ще приймати скаржників, бо наполягали. Помер у Медведівському курені козак Харко Перепел, лишив у скарбниці сімдесят золотих, а тестаменту не залишив; з Мельниківки приїхав син, підпарубчак, і допинався тих грошей, а курінний не оддавав. Сірко наказав одрахувати на поминальні обіди — дев’ятини та сороковини, — попам на часточку, щоб записали покійника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленкові.
— Сиротину зобиджати гріх, — мовив суворо і сумно.
Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селі вшетечно дівку, хоч дівка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав видсвідчити посторонками, а по тому ще й піддати словесному мордуванню в церкві: «Чини так, щоб ніхто не знав, а не вмієш — не ганьби Січі». Таким робом покінчив з цією справою. Ще один козак, якому завдавали злодійство, одвівся присягою; отаман його відпустив. А тоді в канцелярію втелющилося двоє дебелих січовиків, і один з них — Саливон Вовчок — довго галасував, завдавав другому — Викусі Сулії — слова ущипливі, а за віщо — Сірко не міг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонів одне й те ж: «Лихий попутав. П’яний був, — лихий попутав». Врешті Сірко зупинив Саливона й попросив Сулію, щоб той розповів, за що його позиває Вовчок.
— З бісівського наущення все сталося, — опустивши долу очі, мнучи шапку, почав козак. — Випили ми аж по дві кварти в корчмі Червоній і ще пили, а скільки — вже не пам’ятаю. А тоді посварилися. Багато шкоди чинив мені через свою неуважну губу Саливон, тричі називав мене псом смердючим і тричі перепрошував. Не таюся своїх нестатечних вчинків — і я його називав недишкретними словами, пащекував цнотливого чоловіка, як і він мене. Бо ж п’яні були. А як стали підводитися, незнарошне цапнулися лобами, й здалося мені, що Викуса цокнув мене навмисне.
— А мені здалося, що з умислу цокнув він, — потвердив Саливон.
— З того ж бісівського наущення вхопив я його за чуба, а він мене. Й попадали ми під стіл, і тузували там один одного, і забрав Господь у нас розум, надто в мене, і вчинив я Викусі, побратимові своєму, тілесну шванку.
— Яку саме? — запитав Сірко.
— Вухо відкусив, — тихо прошепотів Викуса.