— Отамане, — тихо мовив Щоголєв, — хлібний і пороховий пропуск я тобі добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провіантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповім государю. Покладаю надію на Бога, що військо на оборону прийде. — Пожував мокрими губами й сказав несподівано жорстко та непривітно: — За самозванця ж милості не сподівайся. Й не покладайся в цьому ні на чиє заступництво.
— Я покладаюся тільки на неї, — торкнув рукою шаблю отаман. — Увесь вік. Сподіваннями себе не дурю. Та й на що можу сподіватися, коли ось ти, посол царський, кажеш мені про запомогу таємно. Неначе крадене перепродуєш. Прощай, посол, і пам’ятай, що ті ядра полетять на захист не тільки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарні дочки.
Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворість, воно стало сумне.
— Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами під Азовом, — сказав тихо. — Повір, знаю, як потрібні ті ядра.
Він вклонився й пішов до коня.
«Якщо обози з ядрами прийдуть, — подумав кошовий, — то ми виграли їх Симеоном. А далі нехай парубок втікає в степи».
Розділ четвертий
«Мосцепане Дорошенку, не наш уже Війська Запорозького гетьмане.
Як тьма різна є од світла, так зловорожий чоловік — од доброго і боголюблячого, і слушно хтось сказав: «Важко в злому і підступному чоловікові доброчинства відшукати», — це прислів’я вельми стосовне до вашмосці. Ледве сколегувавши з нами, яко об тім засвідчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсім у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давніми хреста святого і віри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнім зичливим сином, а нас, Військо Низове Запорозьке, знищував і щиру братію свою православних християн викорінювати і в подарунок басурманам посилати підступно і безсовісно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кільканадцяти чоловік товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазепенком, в руки наші попав, ясно свідчить…»
Яковлєв читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелі й із дзижчанням билися об нерівні, в рябих камінцях, катюжанські шибки. Це про свого кошового писаря запорожці жартували, що він з басом і народився. Сірко осідлав фотеля на грубих точених ніжках, обіперся підборіддям об гнуту спинку й дивився у вікно. Слухав Яковлєва й не слухав: листа обмислили ще вчора, — думав. Справдився його гіркий розгад про турків і татар, про близьку війну. Вона вже маяла крилом понад Диким Полем. Третього червня, коли Сірко з компанією чинив малий розвідний промисел за Дністром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але поміж татарських було видно сліди й козацьких коней. Біля Запомниці погнали по тасьмі коней — її було добре видно, вона стелилася серед високих типчаків, неначе там проплинув потік. Проїхали миль п’ять й біля Вовчого Скоку в байраці знайшли місце привалу того дивного чамбулу: об’їдені кінські кості, що були ще теплі, й шкірка з ковбаси — свинячої ковбаси, сиріч християнського заїдку. Під кущем калини червоніла кров, її гарячі бризки яріли в густій траві. Тут сталася якась бійка чи сутичка. А далі один із січовиків наткнувся на вбитого козака. В ньому впізнали аргатала з Медведівського куреня Демка Лисого.
Тоді осавул поквапив запорожців, і вони далі побігли кіньми по тасьмі. Поблизу Оргієва нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольстві був ротмістр надвірної хоругви Дорошенка Іван Мазепа. Дев’ятеро кримських татар гнали полоном п’ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталів. Дорошенківці захопили їх на своїх випасах і віддавали ханові в ясир яко свідчення своєї приязні.
Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожці. Двоє татар, вив’язавши з очерету плотики, поклавши на них одіж, пливли кіньми на той бік, сподіваючись знайти в чагарях рибальський човен, їх і уздріли запорожці, пустили обох влучними пострілами на дно пасти дністрових раків. Коні ж перепливли на той бік і поволокли плотики в степ. Решта татар причаїлася у верболозі за півтори сотні кроків од того місця, де на горбі просто з коней смалили з мушкетів по плавцях запорожці, їм, може б, і вдалося заховатися — вони позапаковували невільникам роти ганчір’ям, але ті почали дзвонити в кайдани. Запорожці зачули передзвони, вдерлися в чагарі, татари кинулися навтьоки. В ярості за занютованих у залізо своїх братів одного ординця зарубали у воді, решту — на березі, хоч басурмани й просили пощади, молитовно попадали на коліна та поскладали на грудях руки. Білий чистий дністерський пісок обагрився сімома кривавими плямами — згарячу перерубали навпіл і одного дорошенківця, порубали б і інших двох, та зупинив осавул, сказавши, що їх треба допитати. Він і пригнав до Сірка поперед себе Івана Мазепу з арканом на шиї. Русявий, блакитноокий ротмістр був блідий як полотно, язик йому заплітався, він поспішав виповісти кошовому одразу всі таємниці, й Сіркові раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сірко чинив допит у своєму наметі, сам сидів у глибині, а ротмістра посадовив біля порога, щоб бачити його вид.