Самойлович снідав і думав — продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна із челядниць — Палажка, мовчазна й похмура. Їй одній довіряв — не отруїть, — хоча й не вельми охайна, і нового панського штибу не знає. На снідання була червона риба, гречаники, смажені в’юни, мнишки з сиру — все те запивав пивом, наливаючи його з білої носатки із позолоченою ручкою. Страви смакували, не згледівся, як ум’яв дві сковороди млинців. Повів оком на Палажку — скільки разів казав, щоб не підкладала. Гетьман повнів, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткі густі вуса, примастив їх пивом і пішов до малої світлиці. Та світлиця — для простих прийомів, там дешеві сірі шпалери на стінах, лавки, вкриті рядняними налавочниками, дубові ослінці, липовий стіл без обруса, з двома каламарями, на божниці ікони в простому окладі. Балачку вів сам. Навіть війта не запросив до світлиці. Першим став перед ним Пархім — низенький, схожий на цигана чоловік у сірій свиті і драних чоботях. Він розповів, як покликала його Хівря, як він сів на коня охляп, а Хівря сіла на другого, прихопивши з собою вила — трійчата, як Пархім наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотів притримати Пилипового коня, але Пилип ударив коня під боки, й кінь вирвався, проте Пархім устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тоді підоспіла Хівря, й Пилип банітував її, вигукував, що вона відьма, суча дочка, й казав інші ущипливі слова, а Хівря собі байодила Пилипа, а тоді Пилип плюнув у її бік, а Хівря вхопила каменюку, що валялася під ногами, й ударила Пилипа по голові. А він, Пархім, тільки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втік.
— І не цілив у Пилипа каменем? — запитав гетьман.
У Пархімових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очі гетьманові й дрібно — дрібно хрестився.
— Не ціляв, не бив, ніякої шванки не завдавав, тільки тримав за ногу.
— А якщо доведеться дати вивід на животворнім хресті? — ледь примружив очі Самойлович.
— Дам.
Двоє осавулів вивели Пархіма. Гетьман наказав впустити Дігтяренчиху. До покоїв зайшла літня огрядна молодиця в зеленій керсетці, картатій плахті, жовтій намітці, червонолиця, із залишками не до кінця облетілої вроди. Її зелені трикутні очі неспокійно бігали, в них помітно схлюпував страх.
Одначе вона задзигоріла, заторохтіла, не давши розтулити рота гетьману:
— Він обікрав мене. Забрав коня, забрав гроші…
— Кажуть, грошей при ньому не знайшли, — все ж втиснувся в її мову Самойлович.
— І сідло, й іншу збрую; і свита, і чоботи, і шапка — все на ньому моє…
— Кажуть, він приїхав до тебе на коні, — з притиском мовив гетьман.
— Який там кінь… Патика. Він здох ще тієї весни. І сам він… тільки ханьки м’яв… П’яниця й нецнота.
Гетьман мовчав. Давав препоганій бабі викричатись. Вона галасувала довго, упосліджувала вже мертвого приймака. Галасувала зі страху. Гетьман це добре бачив і, коли нарешті Дігтяренчиха вмовкла, сказав:
— Нехай і так. Але хто має право полишати людину душі?…
— Пилип ударив Пархіма, а Пархім його…
— Чим?
— Каменем.
Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хіврі відхлинула від обличчя кров і посиніли губи.
— І ти складеш об цім присягу на святому хресті?
Дігтяренчихою тіпнуло, й аж тепер сіла на ослонець.
Просто перед нею на стіні висіли ікони, вона боялася звести на них очі. Надто ж на картину страшного суду.
Гетьман усміхнувся в думці: ту картину наказав повісити саме тут.
— Складу, — прошепотіла ледь чутно.
— А якщо заприсягнеться й Пархім?
Дігтяренчиха зронила руки. Очі їй округлилися, губи затрусилися, і їх перекосило, повело вбік. Хотіла щось вимовити — й не могла.
— Такий гожий ранок був сьогодні, — розмірковував уголос гетьман. — Я ходив на луку, на сіна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хівре Дігтяренчихо, не продала мені його. Там можна поставити добрі млини. Збираєшся покласти гребельку?
— Мені тепер… гребелька на той світ. — По Хівриних щоках текли сльози.
— Чого ж так, — розважливо мовив гетьман. — Не поспішай. Може, той Пилип сам упав на камінь? Він же падав з коня? Пархім його цупив за ногу?
— Падав… — Дігтяренчиха ще нічого не розуміла.
— Ось так… Посидить Пархім у секвестрі, охолоне, пригадає, як діло було. Маємо на те час. А нині я хочу погомоніти про луку твою, яка врізається в мої сіножаті. Одна твоя, єдина…