Останнім клопотом гетьмана на сьогодні був лист до московського царя про Сірка. Кошовий отаман просив у Олексія для Запорозької Січі слободу Мерефу. Про це Самойловичу доніс вірний чоловік із Запорогів. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Січ одне село, а тоді почнеться — дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село — крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб підказати цареві спосіб до відмови, написав: «Такого ніколи не було, щоб Січ Запорозька слободами володіла». Обв’язав листа стрічкою і засургучував власноручно. Завтра віддасть його кур’єру. А щоб кур’єр не їхав упорожні, долучив до того листа ще два, в яких просив собі у володіння село Хрущі і містечко Ямпіль. Упоравшись зі справами, довго сидів непорушно, підперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгі манівці, якими щойно пройшов. Хотілося шляхів коротших — до серця, хотілося доброї бесіди і приязні. Того давно не знав. Усі мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тільки. Ні жінка, ні діти ніколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе він з каменю, а не з живої плоті. Вже й старшина, з якою кілька років любісінько бенкетував, почувається з ним не на одній нозі. Сам по собі завівся порядок, що вони встають, коли він заходить. Спочатку хотів відмінити той порядок, а потім передумав. І врешті залишився сам. Й чи не вперше так щемко відчув свою самотнісь, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.
III
Ждан зайшов на подвір’я, зупинився. Звідси було видно шмат сірого поля, і зелену смугу лісу, і золотаві копиці хмар над лісом. Сонце просвічувало їх наскрізь, здавалося, там іде дощ. І поле, і ліс, і хмари — копиці вабили до себе, нагадували, що світ широкий, не зійшовся клином на цьому горбі, над цією річкою, хоч які вони чарівливі та гарні.
З глибокого похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий горбатий звід скрипів і похитувався, ніби мав ось — ось упасти. А може, і впаде. Тут все у ветхість приходить, все падає. Убога церква й убога хата, одну половину якої займає дяк, а в другій шпихтір для калік і сиріт. Дяк сам убогіший за деяких старців. Ще й ледачий, і трохи п’яничка. Змруженими од сонця очима Ждан повільно обвів подвір’я, неначе бачив це все уперше… Рублена хата з сіньми, без горища — стіни обмазані глиною, дощі та сльоти глину оббили, й вони світять лозовими ребрами, у сінях ступа і діжка без дна. В хаті таке саме убозтво… Судник, а на ньому три полив’яні миски, жердка, скриня, що воднораз править за стіл, піч, на якій кашляє дяк, а йому окселентує в підпіччі порося з одмерзлим хвостом. Найбільше хатнє багатство — уламок венеційського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, — дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стіну. Біля хати — хлів і погрібник, від двору — стежка до низинного городчика, де зеленіє велетенська грядка цибулі і де жодного разу не зацвів мак.
Ждан прип’яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. І щось випросталося, рвонулося в ньому самому. «Як же я тут жив?.. Мерщій, мерщій звідси…» І аж засміявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, і подумки вклонився гетьманові. Які ж то добрі крила занесли його до їхньої церквиці! Та в ту мить в його голові майнула інша думка, і щось прихололо в душі, й помаліла радість. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай і голодна, а все — таки воля… Прокотилася в пам’яті глухою луною чутка про гетьманову неласкавість, захланність… Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усміхнулася більмом єдиного вікна дякова половина хати. Зацвіріньчали горобці під стріхою і один по одному похуркотіли крізь дірки в сіни. Ждан стрепенувся. Видався сам собі горобцем, який шукає шпарини. А він таки не горобець! Отож мерщій звідси в широкий світ на бурхливу бистрінь життя.
Розділ шостий