Більше я так жити не можу. Моя душа переповнилася вщерть. Або тепер, або ніколи! Якщо я не зрушуся нині — залишуся тут на безвік. Ви бачили коли — небудь, як перевантажують воза? Кладуть і кладуть поклажу, й врешті коні не в змозі його зрушити. Отак і моя душа. Вона переповнилася цим життям, цими клопотами, цими важкими буднями. Вони тягнуть її кудись униз, засмоктують у безрух, у твань, у тишу. Це не тиша могили, але й не тиша життя. А я хочу спробувати його на смак, на зуб, на дотик губів. На дотик губів!.. Аж дрож пройняв тіло. Сього я ще не знаю. Мені двадцять сім, але я — цнота, ще не доторкався рукою до жіночих персів. Я бачу все те тільки в снах, у мареннях. Звичайно, не це покликало мене в дорогу. Хоч… трохи й це. Апостол Павло сказав: світ увесь у гріхах лежить. Це правда, я боюся гріхів, боюся занапастити свою душу, своє тіло… але й боюся жити отако далі. Ні, не ваби та розкоші життя хилять мене на свої ситі трави. Одначе я не знаю його, справжнього. Я не знаю світу, а хочу спізнати. Самісіньку його суть, сокровенність, серцевину. Кажуть, ніхто сього не знає. Коли я відкрився отцю Симеону і сказав, що хочу піти від нього, він нахмурив густі свої брови й запитав грізно:
— Тебе хтось спокушає?
— Світ.
— Світ — це диявол.
Може, я й повірив би отцю Симеону, якби він сам… Але про це — потім. Я розійшовся з своїм учителем, але майже не караюся цим. Я караюся тим, що не відаю, що таке світ і який він насправді. Я думаю про це часто, важко, іноді буває аж голова болить, часом здається, ось — ось вхоплю істину, серцевину таємниці, а вона, неначе вогник у пітьмі, мерехтить, манить, зникає. В душі гудуть великодні дзвони, а серце болить, а серце плаче й страждає по чомусь великому, ясному і невідомому.
Іноді сяду й задумаюся: для чого я живу? Щоб молитися і в тиші келій переписувати книги, виправляти чужі помилки й лишати свої? Скільки я тих книг переписав! Чимало їх з — під моєї руки лягло під друкарський прес. Я люблю тишу келії, мудрі вечірні бесіди з отцем Симеоном і особливо — з отцем Єпіфанієм. (Я не знаю другої такої несуєтної, розважливої і чистої людини, як отець Єпіфаній). Вони — цілий світ. Але світ неоднаковий. Господи Боже, пробач мені, що ділю твій єдиний світ на два. Я хочу, щоб він був єдиний. Хочу долучити оту другу частину до першої, долучити живу людську душу до мудрості твоєї. Дехто каже: розум веде до сатани. Вір — і все. Я вірю інакше: розумом і серцем. Я хочу у вірі знайти правду світу сього, і тоді вона стане правдою моєї душі. Я хочу розмірковувати не для того, щоб розвіяти сумніви, — я вірю й так, і віра моя міцна, — а щоб розуміти. Розуміти все те, що ти сотворив і що вклав мені в серце. Я хочу пройти по землі своїй, подивитися на неї. Я не прив’язаний до неї помислами, і мені вона не боліла й не болить, як челядникові їх превелебія Наумові, котрий з рання до ночі зітхав по ній, виспівував про неї пісні і виспівав душу до краю — помер від сухот. Я просто хочу подивитися на неї яко на географічну сутність — яка вона? Краща за тутешню чи гірша. Начуваний я про неї стільки, що голова тріщить, а яка вона насправді, не відаю. Я хочу зустрітися з родом своїм. Недарма кажуть: до свого роду хоч через воду. Шість літ минуло, як бачився востаннє з вітцем і ненькою, торік прийшла мені картка, а в ній звістка, що вітець мій помер, нехай простить мені, що не прийняв його останнього благословення. Є у мене також брати, але я не впізнав би їх, якби зустрів на дорозі. Як приспів я зростом, батьки мої оддали мене в книжне вчення. Дванадцять літ провчився у київській школі, рідко коли наїздив додому навіть улітку, бо вже тоді вельми вподобали мене святі монастирські отці, вподобали за почерк мій, за старанність, а за віщо ще — не відаю, вони казали, мовляв, за те, що дух мій не знає сум’яття і помисли мої чисті, хоч деякі діла мої іноді накликають на глузи, отож влітку я допомагав їм якщо не в монастирі, то в садах лаврських, особливо виноградних.
Виноград — боже дерево, і є в ньому якась таїна, вона звідти, з Греків, з Риму, з глибини віків; сік, який тече в виноградній лозі, — сік життя людського. Хоч може перетворюватись і на сік глупоти, безголів’я, що незрідка спостерігаю тут. А ще в тих садах росли інші дерева: мало знані в нас абрикоси, грецькі горіхи, мигдаль. Я не великий ласун, але мені було цікаве саме їхнє проізростання на нашій землі.
Сталося зі мною все те дивне сум’яття недавно. Раніше мені думалося, що моє призначення — книжна і келійна мудрість, я навіть подумував про монаший постриг, а вийшло он як. Душа моя квилить і страждає, я став нетерпеливий, дратівливий і нестриманий. Вчора вперше круто відповів одному попику з підмосковної церкви, він обізвав мене сатанином, а я — його, ще й роги чортячі показав над його лобом, і тоді на мене накинулися старці з паперті Миколаївської церкви, перед якою те чинилося, і ледве я втік. Попик той, очевидно, з Аввакумового воїнства. Чимало їх тут таких, налітають на нас, кажуть, що привезли ми їм за наущеннями єзуїтів неправдиву науку, що в книгах (у Божих книгах!) віри немає, вона, мовляв, у кожному з нас, яка є, така й є, такою її Господь і приймає, що навчителем віри може бути кожен, у кого ця віра міцна, — все це йде від темноти ума їхнього, а не од світла божого. Так, всі люди єдино суть у Бога, але мають вони бачити Бога в одній подобі і мають справляти молитву по книгах, апостолами написаних. А їхні, сиріч місцеві, книги, переписані сотні разів неграмотними дячками, несуть єресь. І розкол спричинили не книги наші, не Фукідідова «Історія» і «Римські діяння», які ми привезли з Києва, а темнота й неграмотність їхня. І хрещення триперсте єдино правильне: адже Бог у трьох лицях єдиний і вічний на землі й на небесах, і пізнати його по — справжньому можна світлом розуму, а не світлом тьми, бо вона до вподоби тому, чийого імені не називаю, але хто в ній і сидить. А що вченість викликає спротив, то в тому дива немає, так уже ведеться одвіку, що проти слова істини, проти слова вченого піднімається палиця яко аргумент остаточний і найповажніший.