В монастирській церкві заблаговістили до вечерні, чернечий дзвін завжди печальний і суворий, в моїх грудях він відбивається неспокоєм і тривогою. Колись він кликав мене до упокори, а тепер навпаки. Так, я не знаю, що діється зі мною: щось вар’ює мною, й гне, й пориває в невідомість. Скоїлося таке зі мною не випадково, либонь, я зрозумів це з прозорою, віщою ясністю, — так почуваються осінньої пори журавлі, віковічна невідома сила пориває їх і кличе в дорогу. Дорога мене й страхає: чоловік я хирлявий здоров’ям, тягар доріг для мене тяжкий, життя моє нині затишне й сите, але я не можу більше вдовольнятися ним. Мій колишній учитель щойно побачив мене сьогодні, одразу запитав:
— Тебе хтось спокушає? (Запитав те саме, що й отець Симеон, але зовсім інакше. Печально, з розумінням).
— Світ, — відказав я.
— Світ — це диявол, — мовив отець Єпіфаній, але знову ж не застрашливо й не осудливо, а співчутливо. — Але не бійся.
Отець Симеон бачить мене щодня й не помітив нічого, а отець Єпіфаній прочитав мої тривоги одразу. Мені те не дивно. Надто вони різні, отець Єпіфаній і отець Симеон, хоч достоїнствами рівні і кличуть до тих самих істин. Я розпочинав службу в отця Єпіфанія; на той час отець Єпіфаній Славинецький, який уже много літ прожив у Москві, попросив привезти йому з Києва нових книг. Я повіз їх з одним монашком, монашок вернувся, а я залишився в Москві. І вже гарую чи раюю майже п’ять років. Спочатку жив у отця Єпіфанія, а потім пішов до отця Симеона з Полоцька. Ниньки вони вдвох сидять у келії нашого ж таки Андріївського Преображенського монастиря, п’ють чай і ведуть бесіду, яку мені знати зась, хоч і кортить, а я сиджу в своєму прикомірку, мараю папір чорним, з дубових бубок, чорнилом і думаю про них. Яко тьма різна є від світла, так одна людина відрізняється від іншої. Очевидно, сія моя мисль неправдива. То більше, обоє несуть світло. Обоє чеснії Божії слуги. Тільки Єпіфаній слугує Богові через людей. Хоче вивести їх з тьми, просвітити, щоб очима зрячими, а не сліпаками, дивилися на Бога і світ. Про вченість і доброчинність отця Єпіфанія цар Олексій почув від постільничого свого боярина Федора Ртищєва й запросив його, а з ним ще тридцятеро київських колегіантів до Москви для виправлення богослужбових книг та для заснування в Чудовому монастирі греко — латинської школи, що той і вчинив з Божою поміччю і тривалий час був її ректором. Перший мій учитель заснував і друкарню, й видрукував у ній книжки свої «Громадянство звичаїв дитячих», «Філологічний лексикон», чимало книг проповідницьких, а також перекладені з грецьких та латинських оригіналів «Служебник», «Часослов», Псалтир, «Скрижаль», «Мінеї», «Правила святих апостолів», Біблію і многії іншії, а також творіння Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Івана Златоустого, чимало житій святих, Фукідідову «Історію», громадянство й навчання, географію, анатомію, книгу лікувань та багато розважальних світських книг, о яких і не чувано було в цій стороні. Цим опікувався патріарх Никон, і пережив отець Єпіфаній Никонове вознесіння й падіння, терпів і терпить всілякі напасті, кпини та погрози люду темного, жар, який колись розпросторювався од царя й зігрівав мого учителя, потім перегорів у попілець, але учителя те не страхає й не хвилює вельми. Не так він живе, не така він людина. Йому не треба нічого, аби тільки ближній пізнав те, що знає він, аби душа його ставала кращою й підносилася до вищих сфер. Платою за труди для отця Єпіфанія є саме добро, яке робить ближньому, плата — сиріч благодать власної душі. Мабуть, це теж плата: гарно думати, гарно почуватися, виводячи людей з тьми. В такий спосіб учитель возвеличується над ними? Того не помічав.