Отець Єпіфаній несе добро словом, інакше він його нести не вміє, та воно, інше, й не потрібне йому. В цьому бачить смисл життя. Не в тому, щоб нагодувати і одягнути сироту, захистити правого од злого меча (меч вважає зброєю сатани), в казаннях своїх рече про співчуття й милостиню, закликає любити і жаліти пастуха і ратая. Маленький, сухенький, з сивими, що стирчать пучками, неначе ковила, вигорілими на чужині бровами, хоробро обстоював Никона, намагався захистити його перед царем і перед темною товпою, жертовно ставав поперед патріаршого трону, й диво дивнеє, що зацілів. Всю роботу богослужбової реформації сповнили отець Єпіфаній з товаришами, Никон в усьому поклався на сумлінність його, Никон громи метав, влади допинався, яка, влада, й згубила його — прийняв титул великого государя, а Єпіфаній з учнями тьму розвіювали. Кажуть: влада од Бога, а самі її хапають, ніхто ту владу випустити із рук не хоче, за неї доходять до найбільшого гріха, я вже на те надивився. Никона немає, а світло, засвічене киянами, сіяє на всю Русь. Темні люди, побачивши, що цар, нині хворобами згнічений, пухлий і злий (тишайший, а стає злий, може, й праві письменники римські, які кажуть, що влада перероджує всяку людину в поганий бік), відвернув свій вид від Єпіфанія, починають кричати, що, мовляв, Никон зслиз, а чого закони його живуть, він же сатанин, чого киян і досі не прогнали з Москви, своїм виправленням книг вони зіпсували не тільки багатьох простих людей, а й чимало святих поробили дурнями: називають світло нашого вчення єретичним і погрожують згладити нас зі світу. Вже й людці страшного приказу таємних справ шнипають біля наших келій, — це той приказ, про який Пліній Молодший писав у «Панегірику Траяну», перекладеному отцем Єпіфанієм. За Траяна подібних людців було зібрано з усієї Римської держави, посаджено на вутлі, поламані кораблі й, коли розгулялася буря, пущено в море. Вони страшно заломлювали вгору обличчя, зводили руки, але Траян сказав: нехай пливуть, нехай самі спізнають лиха, яке чинили людям. Отець Єпіфаній стійко зносив і зносить усі кривди, всю наругу.
«Укріпімося в правді своїй, — каже, — пишаймося тим, що й іншим сусіднім народам смисл науковий даємо. Вони нам віддячать колись». Патріархи вселенські й інші люди, які проїжджали через наш край, казав він, оповідали, що стільки грамотних людей нема більше ніде в світі. Після розколу тут, у Москві, всі живуть в страхові, один Єпіфаній, здається, нічого не помічає.
Отець Єпіфаній не лукавить, не метається, не зазіхає, не тщиться, не пнеться вгору, хоч міг би посісти щабель високий. Сухенький, тихенький, спокійний, він схожий на ангела. Сяде на стільчику під грушею й дивиться на хмарку. На його сухому, пласкенькому обличчі завше задума й замрія, він знає багато, здається, знає все, навіть те, останнє, що людям знати зась.
І думаю я іноді, дивлячись на вчителя мого колишнього, чому ж таки до нього не линуть люди? Чому він, такий добрий і розумний, самотній? Чому всі линуть до отця Симеона? І я також покинув отця Єпіфанія і подався до отця Симеона. Котрий… котрий кличе люд московський православний до тих таки істин, що й отець Єпіфаній, до світла науки, до добра. Але отець Єпіфаній кличе тихо, а отець Симеон кричить, він погрожує, й лякає, і приневолює. Зробиш не так — і Бог тебе покарає! А хто знає, як треба робити. Отець Симеон переконаний, що чинить добро тільки він, здається, хтось уповноважив його наглядати за благочестям і людськими думками, «Одне зрєніє на женщину заражає чоловіка ядом гаспида», — рече він. Гойдалки називає шибеницями, грища купальські — ідольськими вогнищами («Диявол регочеться!»). Особливо лихий він на танці: «Від демона або від змія взяли почин сі забави, бо він привик вертіти кругом», — а на мене, так немає нічого кращого за наші веснянки, приплющу очі й бачу, як ходять кружка, узявшись за руки, по вигону дівчата в святкових плахтах та вінках, у чобітках червоних та зелених, і сорочки з — під плахт так і миготять; гнівається мій новий учитель на всі наші звичаї, на всі примовки й поговірки — все то, мовляв, від сатани. Єпіфаній пише: «Люди, сидящії во тьмі, йдіть до світла». Симеон же рече: «Сліпці, неуки, пасіть свині». Всіх, хто з ним не в згоді, називає нечестивцями, смердючими цапами, супостатами. Сам почувається сміливо, бо біля царя в’ється, царські діти навчає, «тишайший і кротчайший» дня не може без нього прожити. Вправляється отець Симеон перед царем в декламаціях пишних поздоровчих віршів, Риму історію і Завіт Старий теж віршами вичитує, в селі Преображенському його велінням поставлено хоромини комедійні з п’ятисот сорока двох колод, ті колоди зсередини оббиті сукнами червоними, ще й рами перспективні вставлено, і його ж таки, отця Симеона, комедії в тих хороминах грають, а в комедіях лихому Навуходоносорові протистоїть осяйний Олексій. Річ ясна, і штучки поетичні, й комедії — це теж світло проти тьми, сього тут донині не знали й не чували, видрукував отець Симеон тута кілька книжок своїх піїтичних і драм божественних, благочестивих, декілька в тих хороминах москвичам показав, і намовляє царя Олексія колегію, сиріч академію, по подобі Київської в Москві відкрити в монастирі Заіконоспаському в Китай — городі, вже й прошпекта відповідного, «Привілеями» названого, уклав. Все те во славу Божу, але… і в свою власну. Гординя його змагає, хоч і самому собі не зізнається в тому, на високі щаблі заглядається. Їздить отець Симеон у кареті аглицькій, челядників у нього десятеро, обідає не єдино квасом і хлібом, яства йому з царського двору носять. І цукерки любить, і славу любить, і владу також, честолюбний неймовірно, й вельми не любить, коли хтось бодай слово упоперек мовить. Що мені особливо не подобається, що, окрім царевичів Федора і Олексія, вчить отець Симеон піддячих приказу таємного. Водночас з отцем Симеоном добре. Він веселий, дошпетний на слово, буває жалісливим. Але й чомусь тривожно. Якась небезпека ходить біля нього. Він нікому не довіряє, всіх у чомусь підозрює. «Ти тихий та божий, — рече мені, — а десь там у сховку сидять твоя впертість і непоступливість». Може, це й правда. Чи не найперше почала вона проявлятися в мені щодо мого нового вчителя. Вчора покликав мене отець Симеон і читає з щойно написаного ним же: «Антихрист прийде, він буде наче звичайний чоловік, відступить від Бога, і ангел — хранитель його покине. Запанує той антихрист на землі, пануючи у Вавілоні, поб’є трьох царів: єгипетського, афрійського і ефіопського». Раніше я змовчав би, а нині щось понесло мене насупроти: «Та вже їх зараз немає, — кажу. — Які то царства». Отець Симеон бликнув на мене оком зизим, гнівно так, і читає далі: «Страшний суд станеться в Ярафетській долині…» Я знову не стримався: «Як же там потовпляться грішники всі? Он скільки їх!» — «Будуть стояти верствами одні над іншими, а низші на землі, так і помістяться». — «Захочуть вони дертися одне одному на плечі», — крутилося мені на кінчику язика, одначе змовчав, бо вчитель мій і так був вовкодухий. В цю хвилину, прости, Господи, гординю мою, я відчув себе вище вчителя. Не те щоб я зовсім не вірив, що в Ярафетській долині зберуться грішні душі, просто, якщо вони туди й товпитимуться, то не має те нині нас вельми обходити: на землі по всіх долинах повно живих душ, і краще б знати, як вони живуть і чого хочуть. Ще мій учитель прочитав мені: «Грішать князі, що обтяжують нарід усякими данинами, грішать управники, що зле орудують народним майном і обертають на свій хосен; грішать начальники, котрі бувають звичайно хижаками і народними п’явками; грішать судді і законодавці, що глядять смислу закона і часто домагаються до неправедної мзди». А я подумав: «Але й ти домагаєшся високої платні — в царя, й херхелюєш сам біля багатих». Чимало наших і старих московських книжників ненавидять мого вчителя, тоту ненависть перенесли й на мене: «Його вчення не зовсім правильне», — звідси недалеко й до звинувачення в єресі. Не люблять його також всілякі невігласи, не люблять брагарники, бо проти них його особлива лютість і кпини в їхній бік найдошкульніші. На жаль, таких людей тут дуже багато. «Всі, якого б звання, статі і віку не були, духовні і світські, п’ють горілку в будь — який час: перед, після і в час обіду», — це я виписав з грамоти царя, розісланої по монастирях, бо «од того хмільного життя церкви Божі бувають без відправи». П’яниці святих пишуть на дереві, люди це бачать, не хочуть цим святим поклонятися. Боюся звіряти таке й паперові, але ж і сам цар зілля богопротивне полюбляє, і в потішних хоромах тече вино під гласи мідних труб, яко вода в Москва — ріці. Що вже казати про деякі села, де все зібране зерно переварюють на пиво. Одначе і в такій стихії отець Симеон завжди знайде собі сухого горбика, міцне опертя, мені ж доводиться дедалі скрутніше. Але не в тім печаль моя і скруха. Правда тут уся чистісінько на вчителевім боці, та й не тільки тут. Я не знаю інш