З мого затишного місця, що на узгірку, видно мені вежі кремлівські і навіть світлу пляму дискового годинника, на тому дискові небо, місяць і звізди, й стрілки — промені сонця, — годинникар ставить годинник уранці по сонцю й при заході — вдруге. Місяця, звізд і стріл — променів звідси мені не видно, але годинник той я знаю добре: годинникар мені знайомий, він кілька разів пускав мене на вежу і показував механізми. Годинник нагадав мені про пізній час, я стурбувався; адже обіцяв диякону Овсію Сьорбі навідати його сьогодні ввечері. Овсій Сьорба — земляк, ще й з моєї рідної сторони, по приїзді майже рік я мешкав з ним в одній келії, нині він живе на тій стороні при монастирській руїні. Вельми він мене просив, аби до ночі прийшов до нього. Мені не хочеться до нього йти, але не сповнити волю старої, хворої людини я не можу.
Тої миті вийшов отець Симеон, і я попросився на одвідини Сьорби. Отець Симеон дозволив. Тільки при тому чомусь пильно подивився на мене.
Я біжу вподовж Нікольської вулиці, щоб пройти поза іконним рядом на той бік. Біля Спаської вежі темні, неначе горохові скирти, комори — житниці царські, там завше стоїть морок, суворі, мовчазні походжають стрільці з бердишами; в рову біля Неглинної порикують звірі, прислані для розваги іноземними царями царю московському, — місце се страшне, хоч по святах товпляться перед клітками знатні московські люди: їх пускають подивитися на звірів. («Диявол лікує!», — спливають на мисль слова отця Симеона). Повз Лобне місце прошмигую мишею. Я приходив сюди дивитися на кару тільки раз, і та кара не відбулася, але лишень погляну на цього велетенського камінного пня — й мороз пробирає до кісток. По цій — таки Нікольській в травні позаминулого року після страшних спитків везли на страту гетьмана Многогрішного. Його звинуватили, буцім хотів укласти таємну змову з гетьманом Дорошенком. Всі ми, кияни, прийшли тоді на площу. Ніхто не вірив у тяжку провину Многогрішного, бо ж який йому хосен з тієї спілки з правобічним гетьманом. Дорошенкової булави не сягнеш, а свою можеш втратити. Вже були дали Многогрішного катові до рук. Вже той випробував нігтем на гостроту сокиру, коли прибіг захеканий царський гонець і проголосив, що на прохання малих царевичів, чиї серця сповнені милосердя та жалощів, великий государ відміняє українському гетьману смертну кару і запроваджує його в Сибір довічно. Я так тоді й не довідався, чи винуватий хоч у чомусь Многогрішний і чому це гетьманів возять у залізах в Москву і лезом сокири міряють їхню долю. І що взагалі діється на моїй землі? На моїй землі… Де вона, моя земля? Там? Тут? Скрізь? Та земля мені дорога, але мало знана. Іноді мені здається, що моя земля скрізь і ніде. Моя земля від мене далеко, до нас долітають всілякі чутки, іноді все, що чиниться там, уявляється мені повинутим мороком, хочеться побачити правду на власні очі, хочеться утвердитись у чомусь, а в чому — не відаю.
Важко жити на цьому світі. Он які віковічні дуби падають, скелі рушаться, за кого вхопитися, до кого прихилитися? До святих отців? Прожити билиною, хилитися під вітром і випростуватись знову? Билиною не вмію. Через те й боюся. Перший — ліпший вітровій може поламати моє крихке віття.
На вулиці стоять дівчата, вони переймають мене своїм сміхом, серце мені починає битися прискорено й тривожно. Дівчата мені трохи знайомі. Я знаю, вони кепкують наді мною — що ходжу підстрибом, що шаріюся перед ними, що не вмію того, що вміють їхні хлопці, а мою книжну науку вони мають за ніщо. Одначе є серед них одна — кругловида, з муратиннячком, — яка кепкує менше за інших, і мені здається, якби залишилися вдвох, не кепкувала б зовсім.