Мені перехотілося розмовляти з Овсієм Сьорбою. А праглося стільки довідатися від нього. За ці роки він один кілька разів їздив на Україну. І просто Овсій Сьорба знає багато, але чомусь таїть своє знання. Апостол Павло рече: «Премудрість людська — безчинство є у Бога». Прости мені, Господи, але безчинством може бути тільки отака премудрість, яка не для людей, а од людей або й проти них. Я думаю, як би делікатніше сказати про це Сьорбі, та зненацька пускаюся берега і бреду навпрошки:
— Для чого світ у вас уклав стільки знання? Чому ви не передали його нікому? Нащо забираєте з собою?
Жарини на дні скелець ледь — ледь засвічуються.
— Знання це… А проте… Ти хочеш знати?
— Хочу, — кажу якось по — дитячому.
— Ти будеш знати багато — багато, більше, ніж будь — хто інший. Таємне знання і таємна влада солодкі, та ще коли за них добре платять. Для цього я тебе й кликав.
Я витріщаюся здивовано. Спохоплююся і затуляю рота. Я, коли дивуюся або дивлюсь на щось чудне, завжди розтуляю рота.
— Давно маю таємне веління… Та все не випадало нагоди. А тепер приспів час… Веління дуже високе, і ти не можеш ним знехтувати. Ти їдеш на Україну, хлопець ти вчений, маєш очі, маєш розум, можеш дотямкувати, що до чого. Тобі не треба нічого робити, а тільки коли до тебе підійде чоловік і передасть поклін від Дем’яна Дем’яновича, мусиш розказати усе, що чув і бачив. Розказати правдиво про діла і помисли людей, з якими зустрічався: козаками і міщанами, світськими і духовного сану. І про чутки, які ходять у краї. Просто треба бути уважним.
Аж тепер мені стає страшно. Хто такий насправді Сьорба? Кому й за віщо служить? Якої сили боїться й понині? Мабуть, то страшна сила. Боїться, що помстяться на родичах?
— Я такого… не зумію, — белькочу. — У мене, що влетіло в одне вухо, в друге вилетіло.
— Зумієш, — і подивився на мене бісом. — Щось запам’ятаєш, а щось і запишеш. Он там на кілочку висить свитка. Вона — для тебе. В лівій полі зісподу є кишенька потайна… — Хапається за живіт, лягає на рундука. Мимоволі погладжує його рукою.
— Не треба мені тієї свити, — кажу, трохи оговтавшись. — І плати не треба. То це ви, дядьку Овсію, самі справляли таку службу?
— Цить! — неначе гусак, витягує довгу кістляву шию Сьорба. Він схожий на смерть. — Не твого розуму це діло.
— Як же не мого, коли йдеться про мене.
— Знаєш, хто ти? Комашка. Порошина. Радій, що про тебе подбали.
— Нехай йому враг, такому дбанню.
— Враг, він тебе знайде, якщо відмовишся. Одягай свиту.