— А правда, що запорожці на Паску христосуються з жабами? — запитувала вдавано наївно й трохи підступно. Він здогадувався, що вона навмисне дратує його, й відповідав улад:
— А чого ж… Якщо жаба чорноброва…
— А правда, що вони дівчат викрадають?
— А ти б як хотіла? — знайшовся він і цього разу…
— Я?.. — Вона на мить розгубилася, а тоді стрельнула довгими списами вій. — Я думаю, що буває навпаки, — й сховалася за яткою. І коли він оббіг ятку з другого боку та виглянув з — за рогу, то побачив, що Киліяна стоїть біля стіни і погладжує на грудях подаровану ним стрічку. І так йому стало гарно, так святково на душі, що він аж не повірив у своє щастя. Дивився на дівчину, і йому ясніло на душі, а потім уловив себе на тому й нахмурився.
Настав вечір, і на майдані блимали тисячі свічок. Вони полум’яніли на тинах, на рогах волів, на піднятих угору голоблях. Найбільше їх блискотіло на високому крислатому дубі біля ветхої дерев’яної церкви. Парубки брали свічки з рук дівчат, лізли на дуба й приліплювали їх на віття. Весело, легко стало Лаврінові. Й щось розпростувалось у грудях. Огортав очима дівочий стан, а обійняти не зважувався. Він узяв із її рук товсту воскову свічку, одчепив і подав дівчині шаблю й поліз на дуба. Брався вище й вище, вже гілка була як голобля, вже почала гнутись і потріскувати, гарячий лій збігав по лівій руці, а він все ліз і ліз. Подивився вниз, а по всій слободі вогнів — вогнів розсипано. На зводах журавлів, на дишлах, в руках у хлопців і дівчат. Він таки приліпив Киліянину свічку найвище. Дівчина стояла внизу, пишалася тим вогником, що горів над усіма, пишалася коштовною шаблею, яку слобідські хлопці просили подержати в руках.
Та свічка світила їм обом — Киліяні й Лаврінові, вона горіла в його душі другого й третього дня, не погасла й через місяць. Згадував її (і щось засвічувалося в грудях) погордливо стиснуті вуста, й білу, вишиту широким квітом сорочку, й золотий карбованець на атласній стрічці. Та свічка освітила їхню любов.