Лаврін не помічав, як пролітали дні, він би й зовсім не вертався на Січ, а Марко починав нудьгувати. Лаврін — найближчий Марків товариш, але Марко й з іншими молодиками водив дружбу. Здебільшого Лаврін не міг прожити без Марка й дня. Іноді починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврін і вродою вдатний, і у військових вправах спритніший, і грамотніший. Ще й увесь на виду, душа, як і кунтуш, розстебнута на всі застібки, ходить він навпрошки, а коли перечіпається, тільки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрів огненнії ріки, а обдурити його в справах домашніх, житейських може й дитина. Потім сам здивується власній наївності й тому, що так легко дався на підмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдається нікому. На дні його душі зачаїлася жарина недовіри, від якої зайнялася інша жарина — хитрості. Либонь, їх і закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки і терни. Лавріна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Маркові, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попід руками, або хапати через голови. Змушений був і відманювати когось від казана й при тому дивитися чистими очима. І починав ненавидіти тих, хто при казані. А потроху — і всіх інших. І почував маленьку зверхність над ними. Й над Лавріном також. Тонко підмічав людські вади і вмів їх лицедійськи передавати. Багато знав про потаємний світ людської душі й просто про світ, найперше про Січ — що і в якому курені сталося минулого дня, про що говорили значні козаки на крузі, звідкіля прибули посли і хто їх приймав у військовій канцелярії.
Коли вони вдвох, Лавріна мало вабили парубоцькі грища, кінні перегони, всілякі змаги. Серед січових молодиків існувало запекле суперництво — скочити на необ’їждженого коня, переплисти Дніпро на порогах, схопитись «навхрест» або «попід силу». Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володів неперевершеним умінням звести в герці—задирацчі інших, Лаврін волів випробувати себе на тих же порогах наодинці, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, і всі трохи дивувалися їхній дружбі, але їм до того було байдуже. А потім у Лавріновому серці з’явилася Киліяна. Й Марко мовби віддаленів, але тільки ледь — ледь. Затинаючись, червоніючи, Перехрест гаряче й захоплено розповів Маркові про Киліяну. Марко зрадів щастю товариша. А сам прийшов у курінь, і стало йому чомусь сумно.
…Марко кліпнув очима, оглянувся. Хіба він не радий Лавріновому коханню? Щирому і світлому, якого, мабуть, ніколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дівчина, як Киліяна?
Донедавна про це не думав. Сам міг осміяти будь — чий ґандж. Коли допікав кого до живого, аж ніби почував радість. Підводив кого під курінного — й щось пощипувало в душі. Знав і те, що ніхто не виплете зі слів так тонко сильця, як він, не вхопить швидше за нього чужої мислі, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов на посміх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тоді в ньому щось піднімалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опріч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурніший не тільки за осавула свого куреня, а й за курінного. З порадами ж не поспішав, тримав їх при собі.
Нелегке то було життя, але сподівався на якийсь неймовірний талан, сподівався, що виб’ється нагору, твердо вірив у це. Іноді у замрії уже й дивився з тієї гори на інших. Знав напевне одне: вибившись нагору, допоможе й Лаврінові.
А в Лавріна таки глузду не повен казан. Бо ж хотів покинути кошового, піти в курінь. Простим козаком. Всі попередні джури — хорунжими, осавулами, декотрі мають свої зимівники. Випросили виморені чи вигублені татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврін чогось допне собі. А біля нього, либонь, покористається й він.