Киліяна ж чекала переміни в своєму житті і думала про неї. Про неї, про себе, але не про Лавріна, який він є і яким буде мужем. Буде такий, як вона захоче, це вирішила одразу.
Марко спостерігав за ними обома зоддалік, не знати чому йому стиснуло щимками серце, хотілося підійти до них, а знавши, що зайвий, не пішов. Потоптався на подвір’ї, знову сів поруч Бруса на окорованій дубовій колоді під призьбою. Якийсь час сиділи мовчки. Марко, котрому було мулько од тої мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в оцій глушині. Дорош повів зизим оком, — не одказав нічого. Чи тому, що не хотілося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно йому тут чи гарно. Квітнув сад, роїлися бджоли — мир і супокій. Од звіра мав захисток, мав оружжя… Але ж вибирала це місце неволя… Він і зараз обминав велелюддя, на яких міг зустріти свою, позначену грізним карбом, долю. Двадцять снігів стануло відтоді, коли востаннє танцював на запорозькому базарищі. Забув, як воно й ноги ходять у танці. Либонь, ніхто й не пізнав би його. А однак волів не стрічатися з січовиками. Невиконаний присуд ходив слідом усе життя, з роками не віддалився, не стерся. Навпаки, росли статки, він приступав ближче, росла Киліяна, й зростав неспокій. Останні тижні Дорош ходив як потороча. Може, що зустрів запорожця. Ще й засватав за нього дочку. І сприйняв це як лихий триб долі. Вчиняв Киліянину волю й заразом хотів раз і назавжди прогнати хистку тінь з — за плечей: «Нічого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою».
Думка звивалася, як гад біля босої ноги. Ворухнися — й одразу ввіп’ються отруйні зуби. Сливе вже черкають ноги. Сьогодні збагнув доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив з кущів запорожців, і тенькнуло в грудях; уже й упізнав, а руки тремтіли, ледве подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хіба розстріляєш минуле!
Дорошеві в грудях заклекотіла злість. Приїхали на його добро, як на своє власне. А відають, якою кров’ю, яким гріхом перед Богом воно нажите? Кара за гріхи йому, Дорошеві. А статок тому голоштаньку. Він, Дорош Брус, не хотів тієї крові. Був, як і оцей Лаврін, вольним і гордим козаком. Стояли вони на Маячці малою залогою, і шрамуватий рідкозубий осавулець Кіт підбив їх перестріти та потрусити татарських купців. Усім припав до серця осавулів замір — басурмани, нехристи, діло те угодне Богу й корисне собі. А далі були купці волоські, за ними чумаки з Дону й свої чумаки. Не зогледілись, як стали прибишами. Не сказати, щоб Дорош не карався тим лихим промислом: поклав собі в думці одкинутись тихцем од ватаги, осісти десь на Поділлі. Та небавом їх упіймали, й стали вони перед січовим товариством переконані правом. Осавула присудили до палі, а їх чотирьох посадовили на гармати на три дні. Рік після того Дорош козакував чесно. Аж поки не заникнув на Маячку та не розкопав свій сховок. Він був порожній. І така скруха взяла Дороша, така злість, що трохи не вбив січовика, з яким приїхав туди й чиї гроші лишилися цілі. З ляку той розділив свій набуток навпіл, але грошей була мізерія, й наступної ночі вони вдвох засіли при битій дорозі. Так стали комишниками. Хитрий придумали промисел. Засідку вчинили на дні лісового яру, такого крутого, що порох з — під кінських копит падав прямісінько в прірву, понад якою кривуляла дорога. Чумаки спускали вози по одному, заклавши межи спиці дрюччя.
Наступного воза спускали тільки тоді, коли передній доповзав до низу. Про те криком сповіщали самі візники.
Обпатравши одного воза, пов’язавши чи порішивши — якщо опиралися — візників, Брус або його напарник, приклавши до рота долоні, подавали із зеленого мороку знак іншим:
— Гей, пускай!
Часом вдавалося перепустити невеличку, возів у п’ять, валку. Якщо не впорувались тихо, доводилося тікати. Мали для того певну стежку.
Одначе восени самі попали в пастку. Дорошів товариш погинув, а його зв’язали. Гнало Дороша п’ятеро козаків, їхали на конях, а Дорош ішов із зв’язаними руками, з мотузком на шиї, притороченим другим кінцем до сідла хорунжого з Самарської паланки. Дорош волікся по дорозі, вже попрощався зі світом, тільки просив у Бога легшої смерті. Перед очима стояв лихий навчитель, шрамкуватий осавулець Кіт, гострим кінцем, оббитим залізом, паля вилізла йому біля шиї; за якийсь час тіло висохло, й коли повівав вітер, крутилося, й кості торохтіли, немов були зсипані до шкіряного мішка. Очі Коту склювали підорли, а рідкі великі зуби щирились на зустрічних, зарікаючи їх на крадіжку. Страшно було Дорошеві тої палі. Пряжило сонце, маленька ватага розтяглася по степу втомленим пташиним ключем. Хорунжий куняв у сідлі. Вони в’їхали в балку, й козацький ключик згинув з очей. Упевнившись, що нікого не видно, Брус щосили потягнув хорунжого за ногу, й той гепнув на сухоземля, затим двічі вдарив його важким чоботом по голові, зубами витягнув з піхов хорунжого шаблю й перепиляв об неї сирицю на своїх руках, перетяв мотузок на шиї. Хорунжий спробував був підвестися, Дорош одтяв йому голову. Кінь у хорунжого був гарний, то Дороша не наздогнали.