Він пішов у цю самотину, бо тяжко стало зносити товариство — з його гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам, він не ставав з ними на герць, та й не одважився б стати. Просто нічого йому так не кортіло останнім часом, як залишитись наодинці, для нього тягарем було будь — яке товариство, чужі радощі й навіть біди. Бажання самоти й повело його в степ, до Сліпої. Тут йому було добре, тут ніщо не неволило його думку, не гнітило душу, а постійне відчуття небезпеки поставило її на якийсь інший, вищий, трохи жертовний пруг і надало життю нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч і помалу, оживати і щось старе. То не була спрага радощів життя (власне, він ніколи й не оддавав себе у схиму) чи самокатування, що проґавив їх, а просто радів з того, що потроху вертався думками до людей, їхніх клопотів. Правда, йому все менше й менше хотілося вертатися на кіш, мислилося інше життя, десь на слободі, при землі; десь там і криється отой вищий смисл, задля якого людина приходить у цей світ. Він почував неясність своєї думки й невідповідність нового бажання тому, у що вріс і що донедавна вважав єдино праведним. Насамперед все те залежало тепер не стільки од нього, скільки од Лавріна, од тієї розмови, яка незабаром сплине поміж них. Він боявся її ще й через те, що не знав, який тепер Лаврін. Думалося, що хлопець міцно приріс до Запорожжя й од нього його не одірвати. А в тому ж, либонь, немало був винуватий сам. Найперше оцим сидінням біля Волошки, якої йому й тепер шкода покидати. Бо таки оці роки були чи не найсправжнішими в його житті. Тут він знайшов для себе щось значне, немарне. Тут він, маленький і сіренький, як горобчик, переборов страх і набрався відваги, тут зрозумів себе і світ. Козаки часом питають: не здичавів, Мокію, з нудьги та самотини? А чого дичавіти? Коли все довкола живе, дихає, гомонить. А згори дивляться тисячі очей. Кожного із колишніх порубаних побратимів, батькові та материні. Маврині… Маврині — ото посеред неба. Через неї, мабуть, і покута, й життя отут. Чи й не через неї… Через пана Казана. Чи то пак Казановського.