П’ять разів на день кричав над Марковою головою муедзин з мінарета мечеті, котра стояла з лівого боку двору, — скликав правовірних на молитву. Тоді на якийсь час завмирало все: з облич правовірних спливав клопіт, утихали пристрасті, правовірні падали на коліна в бік кибли й зводили вгору руки. Й ставали чимось схожі між собою — жовтаво — біле, з довгою пещеною бородою обличчя аги й червоно — мідне, в зморшках, із брудною мичкою, схожою на жмут пересохлої осінньої трави, — скотаря.
За мечеттю — кладовище ханів та мурз, далі — ще якісь будівлі, в кінці двору — комори, конюшні, льохи. Палац у саду, з правого боку двору — кілька одноповерхових і двоповерхових будівель, переходи, криті тераси, якісь башточки. Найдужче Марків зір вабила Соколина башта, на стіні під нею справді висіли клітки зі вченими соколами й стояли драбини, по яких до тих кліток добиралися сокольничі. З тієї башти крізь густу дерев’яну різьбу ханові жінки дивилися на паради. Тоді грали бубни, гуслі, кімвали й арфи, лунали співи, довкола стояв шарварок, проганяли усіх служників, окрім стременних, конюхів і Марка. Перші дні Маркові ввижалися за горізьбою чиїсь очі, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних променів. Може, й приходили в Соколину башту ханові жінки, але коли — він не знав. Вікна гаремних кімнат теж завжди завішані плетеними рогожами. Двічі чи тричі, на великі свята, спускалася в двір старша ханова жінка. Вона сиділа в мушребі — вирізаному з дерева химерному стійлиську з кватиркою, — подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким потоком — білими кіньми, синіми завивалами в золотих зірках, мальованими скриньками заморських міняйл, а з чорного двору — корзинами інжиру, мигдалю, персиків, од яких у повітрі довго стояв в’язкий солодкуватий запах. Ті запахи, а також тонкі аромати саду — гліциній, бузку, троянд — єдине, чим міг користати з іншими слугами й навіть вельможами палацу. Щоправда, лише тоді, коли вже позмітав усі кізяки й ніхто не в’їздив до двору та не виїздив з двору.
Недалеко від огорожі росло дерево, на якому золотилися дивовижні плоди, либонь, солодкі—пресолодкі. Марко бачив, як на вкриті блискучими краплями порепи сідали оси й спрагло цмулили сік, тоді в нього набігав повен рот слини, але навіть гниленький плід, що підкочувався до мережаної огорожі і його було легко дістати паличкою, взяти — зась: можна втратити руку, а то й голову.
Коли ж Маркові ні на що було дивитися, мав свою осібну забавку. В кутку між двома стінами висіли дві павутини, вони торкалися нижнім і верхнім краями одна одної. На верхній жив великий сірий павук, на нижній — менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осонні муху й пускав у павутиння. Сірий наближався до жертви поволі, часто зупиняючись, чорний кидався спрожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бігав по горішньому краї своєї, навіть спинався на задні лапки, але поласувати чужою здобиччю не зважувався. А сірий, якщо не був голодний, замотував муху в павутину, — здавалося, він сповиває її, — й біг геть. Залишав про запас, на голодний день.
Коли й те обридало, Марко дивився на гори. Високі й порослі лісом, їм немає краю. Він, як піщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився, — думав… А як же? Тут його козаки не досягнуть.
Цвіли дивним синьо — жовтим цвітом великі розлогі кущі, яким не знав назви. Цвіли посеред літа. Тут взагалі багато всіляких див. Одначе вони — чужі дива. Й не цікавили Марка. Він розумів це, як і те, що повільно вмирає. Адже його ніщо не цікавить. Гарцюють на конях беї, і коні, й збруя так і мигтять, колись він не одвів би од них очей. Приїжджають заморські купці, привозять дивовижних звірів, але й вони йому не в подив. Одначе він хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвір’ї кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, ніби звідти подивився не він сам, а хтось інший. Вразили не тільки вуса та борода. Чоловік, що дивився в прозору воду Чортомлика, мав іншу душу: трохи глузливу, трохи зачіпливу, ну… трохи й хитру, але світлу, він її проглядав до дна, світлу й веселу, вона щиро сміялася, розтікалася вподовж усього степу і літала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврінову, на Кайданову, на Сіркову. Здебільшого він її не бачив — така була прозора. А ця — темна, в жовтих ковтюхах і чорних звивинах. І він сахнувся в жахові. Але потім знову підвівся душею. Він таки виграв найбільший заклад — життя, якби вчинив тоді інакше, вже б вороння кості порозтягувало по тому острову. А він живе. Он світить над горами сонце, й він його бачить, і вдихає гіркий запах олеандра. Частіше, звісно, вдихає запах кінської сечі. Але й то — запах життя.