Юрба заворушилася, загомоніла. Ті, що були посідали, підводилися, задні спиналися навшпиньки, заглядали через плечі передніх.
Сірко не сподівався, що все станеться так швидко. Ще полонений ногаєць — товмач не переклав до кінця його слів, — не всі розуміли по — українському, — а вже цілі гурти недавніх бранців потяглися за його спину. Декотрі навіть бігли, наче боялися, що їх зупинять. Допіру він думав: їх буде небагато. А вони йшли і йшли: одні — радісно посміхаючись, інші — похиливши голови, бо ж на них дивилися отаман і козаки, й, може, десь глибоко в серці обзивалася совість. Отаман спочатку намагався втримати їх поглядом, а далі опустив очі й дивився в землю.
Сіркові здавалося, то не люди, то гранітні брили одриваються од скелі й котяться на нього. Либонь, скелі, про яку мислив, у яку вірив усе життя, — не було. Були камені, багато каменів, і то тільки доля могла злютувати їх водно. Але чому ці люди не боялися Божої кари? Чому не боялися, що помруть з туги по вітчизні? Чи в них немає вітчизни? Чи стала нею та, біля гір?
Ті, що перебігали, обминали його, немов чумну віху. Яра злість ходила гомоном по рядах запорожців: на отамана, що дав таке повеління, на недавніх бранців, за визволення яких скільки наклали життям, бранців, котрих мали за братів, з котрими гомоніли на спочинках, ділилися хлібом, тютюном і радістю. Виходило, вони їх дурили? Й тоді козаки намарно лили кров? І в могилі над Сивашем надаремно заснуло на віки вічні дві тисячі побратимів! Страшно їм стало свого походу й отаманового умислу. Стояли похмурі, з важкою оскаргою в очах.
Уже останні перевітники долучилися гурту за отамановими плечима. Кошовий підвів голову, повернувся: було їх трохи менше, ніж тих, що лишилися. Отаман не йняв віри очам. Запитував себе й не міг відповісти: що штовхало недавніх бранців назад? Спочатку гадав — зажадають повернутися отакі, як черкешенка. Звикла до розкошів, ситого життя, проміняла на нього волю. Коли йому сказали, хто ця жінка, повелів не чіпати її, хоч могли б одвести полоном і потім заправити в хана викуп. Проте вона не пішла, лишилася на краю балки. Вітер тріпотів її блакитною наміткою, вона тримала її тонкими білими пальцями й дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону. Отаманові стислося серце, він ледве стримався, щоб не вклонитися тій жінці.
Сірко знову повернувся до меншого гурту, пошукав очима — чорнобородий татаркуватий козак стояв серед тих, що лаштувалися на Крим. Та й де міг стояти? «От і розшеретувала доля, — подумав отаман. — Нехай лишається безіменним навіки». Потім підійшов до трьох чоловіків, подоляків (на них ще шапки й пояси подоляцькі), що стояли праворуч од нього й тихо перемовлялися.
— Скажіть мені, чого йдете туди, а не в рідний край? — запитав. — Може, я чогось не тямлю? Може, ви забули, де отча земля?
Подоляки довго переминалися з ноги на ногу, а тоді за всіх, знявши бриля, відповів високий, вже немолодий чоловік з коротко підголеною рудуватою бородою:
— Пробач нам, отамане, але, може, тобі й справді важко до всього дорозумітися. В Криму в нас осідлиська й господарства, а дома — нічого. Чого ж нам іти туди? Ми прості хлібороби, а ще ж поміж нас немало майстрового люду. Майстровому в Кримській Таврії й зовсім добре. Бондарі ми. У татар сади, виноградники, бочок треба без ліку.
— Либонь, по — твоєму, отчизна там, де господарство й де сите життя? — з гіркотою мовив отаман.
Чоловік пом’яв у руках бриля, зітхнув.
— Може, я щось і не так сказав. То прости нам, отамане. Не годні ми на високі розмисли. — Він підвів голову, на дні його очей горіли недовірливі, неприязні вогники. — Прецінь уже шкодуєш на своє добре веління? Тоді вкажи пов’язати нас і гнати в отчий край, — буцім пожартував, але вклав у слова стільки прихованого глузу, злості, що злякався сам, швидко заморгав спаленими сонцем віями.
Сіркові очі налилися червоним вогнем.
— Я ні за чим не шкодую, — не стільки подолякові, скільки собі сказав він. — Бог нам суддя! І вчинкам нашим. Він суддя всім.
Ніхто не зрозумів до кінця тих його слів, ніхто нічого не вичитав з отаманових очей. Тільки один чоловік прочитав у них невмолимий присуд, прочитав наструненою душею, струпцюватою пам’яттю, тремким серцем, налитим по вінця перегірклою зрадою. На мить він закам’янів. Став ще одною камінною бабою у степу. А коли трохи відтало серце, він подумав, що, може, це найліпший кінець. Вже не міг нести далі чорного вантажу у душі й не міг натягти на себе ще одну личину. Тільки подумав, що в гурті все — таки помирати легше. Й гаразд знав, що дати о собі вивід не може, бо то — гірше смерті.