Ногаєць не втікав, не голосив, не падав на коліна. Й коли над ним захропів кінь, прийняв смерть як Божу кару за всі содіяні на землі гріхи. Вже несамохіть затулився руками, й залита синім вогнем гаряча шабля впала на чубату голову.
Задушливо пахли стоптані копитами полини.
Сірко їхав стопою. Їхав по слідах у траві, там неначе проплинула річка, нахиливши типчаки, ковили і поклавши їх в один бік. Ворон хропів, ішов бокаса, отаман правував ним майже несамохіть, а сам дивився на посічених. То було щось несосвітенне, пекельно страшне. Серце стискалося з болю, проте каяття в ньому не було. Не втікав очима од розкритих мертвих очей, в которих позастигали жах, подивування, здавалося, хотів назавжди забрати собі в душу ті осклілі погляди. Майже всі лежали головами до Криму. Над ними пінилися ковили, що вже одцвітали, свічками стояли в головах полини.
Витолоченим степом по трупах котився кущ кураю, зачепився за чорну чубату голову, забринів на вітрі й затих.
Молодий рудовусий козак пучком трави витирав шаблю, кинув траву під ноги коневі, й вона лежала кривавою піною. Козак похилився на гриву коня, вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь їхав без дороги в степ, як помрачений. Його не зупиняли.
Сірко натягнув поводи. Кінь не хотів стояти, пряв ногами. Отаман зняв шапку, сумно похилив голову. Похропували коні, подзвякувала криця. Порубані лежали, витягнувшись в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справді нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетів не в той бік. Сіркові зарябіло в очах, на мить йому здалося, ніби ті руки зводяться, вимахують, він уже чув посвист вітру й тихий жалібний клич.
Він знав, що чутиме його довго — все життя. Що вертатиметься сюди душею та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволі зводилася думка: чи правильно вчинив і чим одкупиться перед світом. Правильно — неправильно, хто судитиме? Для нього — правильно, для когось — неправильно.
І все ж стало страшно, нагнувся над трупом, що лежав біля кінських копит, немов хотів щось вичитати в мертвих очах. По худому, з широкою бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось з дна душі, стисло серце. Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив себе перед Божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотів сухими губами: «Карай, Боже, якщо я неправий. Я не міг вчинити інакше. В пострах онукам і правнукам, у науку всім моїм братам.
Я так люблю її, мою вітчизну, що готовий мучитися за неї довіку!»
Підвів голову, ще раз окинув поглядом степ. Намагався охопити зором увесь ключ. Не всі трупи було видно, декотрі ледве чорніли в траві, інших сховала ковила.
— Простіть нас, брати, — мовив гірко крізь біль, що проймав груди, — а самі спіть тут до Страшного суду Господнього, аніж мали б у Криму між басурманами розмножатися на наші молодецькі християнські голови, а на свою вічну без хрещення погибель.
Потім оглянувся на козаків, що непорушно сиділи в сідлах, низько вклонився їм.
— А ви, — мовив, — простіть мені, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. Вина перед Богом — на мені одному. А у вас народяться діти, ви розкажете їм про сумні поминки на Чорній долині. Нехай знають: хто одцурався рідної землі, не гожий дивитися на сонце! Немає двох сонць, немає двох богів, немає двох неньок. Розкажіть про це своїм дітям. Нехай їх теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть своїм дітям.
Сухий, колючий вітер зірвав з отаманової щоки солону сльозу. Він одвернувся, удав, що молиться, але молитися не міг.
А опівночі, коли вичахлий, безкровний місяць заховався у хмарах, отаман пішов у степ. Він ішов, і Стожари гойдалися на обрії, як п’яні. Зорі мерехтіли, Чумацький Шлях плинув, неначе ріка. Все тут, у степу, жило й умирало за вічним законом, тільки він звершив свій власний закон, свою волю — гірку, праведну, яка здавалася йому єдино праведною і від якої не міг відступитися, хоч це було неймовірно важко. А що, як вершить її не так, як треба? Хто розвіє сумніви? Ті, які від нього за сто, за триста років! Він несе відповідальність перед ними, а вони перед ним — ні.