Мокій брів повільно, щоб не провалитися і не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояної води й різкий, терпкий, що трохи освіжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбігалися водяні курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай і дременув з переляку, аж залопотіло латаття. Сироватка перебрів одне болото, вийшов на горбок, перепочив і почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, ніде не шубовснув глибше, як під руки, не обірвав плотика й не намочив одежі. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пішов угору, на зелені скирти дубів та кленів. Залишилися позаду осоки; чорні, помащені чумацьким дьогтем чоботи м’яко шелестіли в траві. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж відмітив Сироватка. Він ішов помалу, вже бачив високу темну лісу й стріху, повернув праворуч, в обхід, і підійшов до засторцьованих шелюгом воріт. Вони були прочинені й хилилися набік, крізь них Сироватка оглянув усе подвір’я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сірою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сіньми; з двох вікон, які виходили в двір, одне було затулено подушкою; праворуч — рублений хлів, до нього приплетений довгий лісяний хлів, з лівого боку — клуня, теж приземкувата, розчинена навстіж, ще якісь хлівці, сажі та погрібці. Все — під одним накриттям, тільки клуня трохи вища. Посеред двору — колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що її прив’язують для рівноваги, одірвалася, валяється в траві, ніде ні пса, ні худобини й жодної живої душі. Можна було подумати, що обійстя порожнє, коли б скрізь по ньому не чорніла купами земля. Деякі купи вже поросли лободою, інші були свіжі, ще не поруділі від сонця. Мокія те немало здивувало й насторожило, вже навіть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж і приспокоївся: що йому можуть зробити, що з нього взяти. «Біда біду перебуде». Навмисне, щоб скрипнули, підважив ворота, прочинив, зайшов у двір. Під хлівом на купі очерету лежав чоловік. Він теж побачив Сироватку. Дивився на нього білими, гейби в більмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватці од його погляду щось пригасло в душі й похололо в животі: такої нечистої сили ще не стрічав. Був чоловік без шапки, брудна рудувата кучма падала на проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не вистачало пальців.
«От і дотопкав свою стежку до призьби, — подумав Сироватка. — Отут жаба й цицьки дасть». Того, що побачив, було досить, аби зрозуміти: ніг йому звідси не винести. Сироватці стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бігла поперед думки про смерть, як вівця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволікати, а також виказувати страху. Сироватка підчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землі), чемненько привітався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде — сам розумів, що змолов дурницю, але на інше одразу не здобувся. Білоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсім не по — християнському, і коли б уже з хати вибіг дванадцятиголовий змій, Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловіки, однакового зросту й майже однакової статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий — зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорній сорочці, в чоботях з обрізаними халявами; обминаючи копці, вони підійшли до Сироватки. Витріщилися на Мокія, неначе він з хмари впав.
— Звідки такий узявся? — запитав стрижений по — козацьки.
Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такі люди здебільшого лагідні вдачею, але зараз у таке Мокій не вірив.
— Каже, завернув, води попити, — скривив сухі, потріскані губи білоокий і випростав з — під себе праву руку. Сироватка помітив, що на ній немає пальців. — Напоїмо? Нехай вип’є весь колодязь?