За кілька хвилин у погребі вже гупали дві лопати. Погріб був у сінях, він зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши її, всунув у прибій заздалегідь налаштованого дубового прута, котрий міг удержати й волів. Він не став слухати слізних квилінь і погроз наляканих прибишів, пішов у двір, ще й причинив сінешні двері. Поки що не приміркував одного: як бути з Денисом — підійти до нього, буцім хоче допомогти смолити човна, й обамбурити дубцем чи підкрастися ззаду. Краще підійти відкрито. Але Денису може заклюнутися в голову підозра. Та й, певне, він наказав своїм поплічникам стерегти його… Напевне наказав. І тоді здивується, що Мокій прийшов без них. А він дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
Мокій вернувся, намагаючись не слухати жалібних криків, зняв на стіні в сінях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хаті ножа, заховав у халяву й знову зачинив сінешні двері. Робив усе спроквола, неначе збирався на вигін по коня, а не на прибиша. По тому пішов до кущів глоду. Там присів і чипів довго, прослуховуючи острів, намагався відгадати, де Денис. Перед очима гойдалися візерунчасте листя й довгасті, вже обв’южені червоною смагою ягоди, він зірвав кілька штук, пожував терпку, майже без смаку м’якіть, сплюнув під ноги. Врешті в березі, трохи праворуч, почувся стукіт. Сироватка запримітив те місце — дві верби, що мовби похилилися одна на одну.
Спочатку долав путь подумки, а вже потім ліг і поповз ужакою. Пластував колишнім Драпаковим ланом — зарослим пирієм, вівсюгом і самосійним житом, невдовзі захекався, упрів, ліг перепочити. Подумав, що рано почав горнути черевом груддя, можна було трохи проколінкувати ще. Але братися навколішки далі — зась. Долав п’ядь за п’яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну грудку. Навчився в степу підкрадатися до сайгаків та дрохв, бувало підповзав, що міг хапати їх за ноги.
Він підкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому перевагу, з другого — таїло небезпеку. Перевагу — зручніше кинути аркан, небезпеку — міг заздріти Денис. Він длубався в перекинутому догори дном човні, вогнища не розкладав — конопатив. Викладав рядочками клоччя, кінцем ножа заштовхував у щілини. Сироватку найбільше непокоїло, що Денис тримає в руках ніж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для кидка: широка, трохи зігнута, в полотняній сорочці, спина перехняблена в правий бік, велика, з розкучманою чуприною, на товстій засмаглій шиї голова теж похилена вправо, кинути, смикнути — й полетить прибиш шкереберть. Сироватка підповз близько, кроків за десять, тепер потерпав: що, коли Денис розпростається й піде в його бік? Отак візьме й піде, не випускаючи з рук ножа — колія. Для чого взяв саме колія?
У цю мить Денис глибоко, майже по дерев’яну колодочку, загнав у щілину ножа й розпростався. Лівою рукою, власне, культяпками — пальцями, потер шию, правою почав затягувати тугіше вузький ремінний черес. Ліпшого моменту годі було чекати. Сироватка швидко підвівся, вмах безпомильно метнув аркан. Мабуть, Денис почув тріск трави або посвист аркана. Він кинувся, але волосяний зашморг хльоснув йому по горлу. Сироватка чимдуж, обома ногами впираючись у землю, рвонув на себе аркан. Посмик був такий, що Денис громохнув навзнак, неначе підтятий кулею. Йому й справді забило памороки — чи од того, що стис горло зашморг, чи затявся головою об тичину, котра була підкладена під човен і визирала довшим кінцем. Сироватка двома стрибками опинився біля нього, хотів приставити до горла ножа, а тоді побачив, що прибиш без тями, перекинув його долілиць і вільним кінцем аркана скрутив руки. Денис застогнав, розтулив очі й повернув голову набік. Обличчя йому зсудомив жах, здавалося, хтось розтягнув його з двох кінців, рот відкрився, й там щось забулькотіло. Очі зупинилися на лезі ножа в Сироватчиній руці, з білих стали червоними. По його спині, по голові бігали мурахи — лежав біля мурашиної купки, одна навіть дряпалась по великій шерхлій губі, він не відчував того.
— Не знайшли ми золота, — важко ковтнув Денис борлаком, так само косуючи гарячими зіницями на лезо колійського ножа. — Хай чорт візьме мою душу, коли це неправда. Хай вб’є блискавиця в першу ж громовицю. Жодного таляра не викопали.
— Не треба мені того золота, — сказав Сироватка. Гарячі вогні в Денисових очах одразу ж вичахли, погасли — вже не помишляв винести звідси душу. Подумав, що Сироватка — упир або божевільний, котрий втішається людськими смертями.