Гнідко об’їдав листя на берізці, запінена зелена слина скапувала з вудил. Отаман розгнуздав його, прив’язав повід до луки сідла, пустив до паші. А сам сів на схилі під трьома молоденькими осиками, обхопив руками коліна. Невеселі думи роїлися в його голові. Мав би він довіковувати не тут, адже є в нього жона, є діти, є рід. Одначе рід його обчухраний, як одиноке дерево при битій дорозі. І декотрі родичі вважають, що в тому винуватий і він сам. Так вважають братова і її дочки. Бо й справді, коли по Хмелеві почав закручуватися кривавий вихор, Сірко опинився в самому його центрі. Ще й повів за собою у ту завію усіх родичів: братів — рідного та двоюрідного, — синів, а потім і зятів.
Бо, зламавши укладену з Росією угоду, пішов з військом на лівий берег король польський Ян Казимир, ще й повів за собою гетьмана правобічного Павла Тетерю, зав’язалися важкі бої. Воєвода Чарнецький з потурання Тетері викинув з могили кістки великого гетьмана, й пішла шляхта чужинська потоптом по тих кістках, по українській землі. Тоді Сірко зібрав військо козацьке, перейшов на правий берег і почав громити військові обози Чарнецького і Тетері та звільняти від шляхти українські правобічні міста, Сірко з братом Яковом взяли в оборону Черкаси, й сталася в Капустяній долині гаряча битва, і потяли вони Чарнецького, і потяв їх Чарнецький з двома солтанами, й оточили вони запорожців у вузькій долині, й січа стояла, що поглухло од шабельного брязкоту вороння в небі, яке чигало кінця битви. І тоді погинув Яків, і ляхи відтяли йому голову, нахромили на вістря козацької хоругви й возили її перед своїми лавами. А потім вороги втікали ріллею, і грузли в українському чорноземі коні у важкій броні, й били їх козаки келепами і палицями, й згубили шляхтичі голову Якова, й упала вона в ріллю, й закотилася під скибу, бо скільки потім не шукав Сірко з козаками, так і не знайшов. По тій битві і ще по кількох дужих козацьких струсах Ян Казимир не витримав і показав спину війську князя Ромодановського та козацьким гетьманським лівобічним полкам і врешті відступив за Дніпро.
Отак само, як Якова, за три роки до того, повів Сірко з собою старшого сина Петра, бо гетьман Виговський уклав спілку з ляхом. Й побив Сірко Тимоша, наказного гетьмана війська Виговського, вчинив над ним правий суд, а хтось учинив неправий суд над його сином. А другого сина, Романа, повів з собою в Переяслав під присягу молодому Хмельниченку, і під тією присягою замість нього розписався сам Юрась Хмельниченко, й серце отаманове співало й плакало, адже явився йому в новому образі сам великий гетьман Богдан. А коли той образ померк, коли Хмельниченко підпав під басурманина й повів за собою татар, тоді Сірко спробував перейняти басурманські орди, і в бою з військом полковника Федора Жученка над річкою Тором дістав смертельної рани Роман. Так тяжко й дорого заплатив Сірко за помилку свого серця. Сказати правду, воно помилялося не раз — і у Хмельниченку, і в Брюховецькому, колишньому кошовому Січі, а потім гетьманові, хитрому й підступному, — підступність Брюховецького Сірко розгадав теж не одразу, та й як було не повірити кошовому, коли той клявся вірою і правдою служити рідній землі. Він запросив до українських міст воєвод із Москви, ще й отримав із власних царевих рук боярський чин, ще й одружився на княжні Долгоруковій. Щоправда, саме тоді й засумнівався Сірко в його людській щирості, зрозумів, що простим козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу. Хитрий і підступний був то чоловік, драні чоботи поміняв на шиті золотом сап’янці, що ніхто й не зогледівся, ніхто того й не помітив. І немов з води вродилися в нього маєтки та збудувалися палаци. Давав грабувати воєводам і грабував сам. І коли повстав проти воєвод і захланних старшин Переяславський полк, Сірко пішов йому на поміч. Тоді ж остаточно розійшлися його дороги з дорогами Брюховецького.
А ще ж вимахували булавами Петро Суховієнко, молодий і пронозливий писар Січі, котрий теж оголосив себе гетьманом, і Дорошенко, й Многогрішний. «В останній бій, за доконечну волю!» — вигукували гетьмани. То були роки гарячих надій, тяжких розчарувань, людських сліз, крові, шабельних смерчів, арканів, наусту й підступу. Такого лиха, яке скоїлося на Україні, не знала ніяка інша земля. Свої ж гетьмани, обдурені і підперті з сторони, розоряли українські міста й витоптували кіньми молоде жито. Зате власні лани обгороджували високими мурами. І він валяв ті мури й топтав уже панське жито. В Сірковому серці перегоріло стільки своїх і чужих надій, запам’яталося чужих зрад і власних розчарувань, що кинь туди іскру — воно вибухне, як порохова бомба. І водив він спочатку за них, а потім проти них козаків з Мерефи, далеких та близьких родичів, і обох зятів, і сусідів. І гинули вони в степах та на полях за чужі надії і власну волю, яка не справджувалася.