А потім і сам хвалив козаків за добрий удар, за важку руку. Бо тільки важка рука може порятувати людність у їхньому краю. Легка рука — для скрипки, для бубона… А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато…
— Віра без добрих справ пуста, — сказав Нечепа.
Сірко прислухався. «Віра без добрих справ…» А які добрі справи чинив він? Походи та січі криваві…
Тонкий і чуйний чоловік Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманів настрій, відгадав його мислі й провадив мовби сам до себе (а може, й справді розмовляв з собою в думках):
— Бог бачить всі діла на землі, праві й неправі. Здійнята вгору правиця з шаблею за вдів і сиріт, за стоптане жито — завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед іншими, на заполучення урядів — неправедна. Ниньки в усьому тому важко розібратися. Настане друге пришестя, настане суд Страшний, і явимося всі перед Господом в наготі своїй. І вже не прикриють гріхів ні ряса, ні жупан, ні сірячина. Багато сходив я світу, багато бачив. Бог за гріхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий і здоровий, то вибрав би собі в провідники по тій дорозі, що через нетрища і байраки, в світи тамтешні, не єпископа, не ієромонаха, навіть не схимника, а такого чоловіка, що жив правдою, служив ближнім своїм.
Добре, м’яке Нечепине обличчя сховала тінь від бриля, було видно тільки підборіддя та губи, на яких стрибали білі відсвіти. В прозорій тиші, що повисла над байраком, його слова лунали провісницьки. Навіть Курка не спробував повернути їх на кпин. Він лише сказав:
— Схимник молиться за увесь люд.
— Що ті молитви, коли плачуть сироти і вдови, — заперечив Нечепа. — Я не пам’ятаю, щоб хоч одна молитва, крім хіба божої, нагодувала голодних і заступила поле од супостата. Добрі то справи чи лихі… Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?
Сірко зітхнув і подумав, що й їздить він сюди, в Грушівку, не вибирати місце для пасіки, а… щоби розібратися в самому собі. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумів сам і чого, може, не зрозуміють ті, хто піде по його слідах. Ніби і йшов рівно увесь вік, а мережка слідів позаду лишилася нерівною. І основне — вони нікуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто піде по тих слідах? До якої межі? Скільки їх буде? Чи зможуть протистояти світу, жорстокому і несправедливому? Звідки засвітить їм сонце? Будуть господарями своєї землі і долі чи сповнятимуть чиюсь волю? Який же заповіт залишить він нащадкам? Жити добром, правдою… Він жив добром. А вони чим житимуть? Смиренністю, покорою Богові і долі? Й досягнуть чого? Ні, в цьому світі смиренністю не досягнеш нічого. Облягли рідний край чорні тучі, щойно розвіяли одну, друга падає, не дає розправити плечі. «Добрі справи — це ті, що в ім’я рідної землі і рідного люду», — подумав Сірко. І ще подумав, що в тім огромі, в тім хаосі, що нагромадився у власній душі, йому самому не розібратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймні поки що. Може, коли вже обсядеться в Грушівці й ночі стануть довгі, спробує розікласти все, що накидало життя, по кількох коморах, але зараз йому доводиться дбати про інше, круто обмислювати день прийдешній і все, що він несе з собою.
— І все ж словом можна досягнути більше, ніж шаблею, — не здавався Курка, й не розпізнати, зі щирого переконання чи од ворохобства власної душі, од звички казати всім навперекір. Адже і Сірко, і Нечепа підозрювали, що він давно розплювався з Богом і з усіма архангелами і якщо вірить, то лише в Святого Духа.
— Тільки треба, щоб те слово почули й зрозуміли всі. Треба такого слова, яке прийняв би в серце кожен.
— Немає такого слова, — сказав Нечепа. — Й, мабуть, ніколи не буде. Словом ще можна привести до страху, покори в церкві. А вийшли — вже кожен міркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навіть слово боже неоднакове. Бо не один в світі бог. Через те й слово неоднакове. Одна людина не може нав’язати іншій себе і свого бога.
— То не люди, то погани, — сплюнув у темряву Курка.
— А вони кажуть: погани — ми. Кожен божий нарід каже, що він — найкращий. Що може бути гіршого на світі, як нав’язувати себе іншому. У кожного своя душа. Нав’язана, вона сама стає нечестивою і малою.
— Але ж вони хочуть понищити нас, — вже насправжки обурився Курка.
— А я про те нічого й не кажу. Напасники завжди неправі. Я казав про увесь світ, про всі племена. Знаю, що це неможливо. А от як задумаюся, починаю гомоніти на всіх мовах, які знаю. Слова інші, а суть одна. Помиріться, зігрійте свої серця любов’ю.
— Таж не однакові серця, — чогось зворохобився Курка. — Те жадібне, а те щедре, те лихе, а те добре… Не однаково у них любові, добра чи злості. Та й за віщо їх, людей, любити. Подумай сам, за віщо, Нечепо, тебе можна любити?!