Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати козакам, які лишилися на острові. Решта ж ще з ночі попливли на лиман.
Тільки раз і випало Жданові вставати по сходу сонця. Бо далі закрутився, як судак у верші.
Пізнього ранку вернулися з лиманів забродчики. Поки вони катранили дьогтем сіті, поки розвішували їх на підтиках та вибирали зілля, Ждан і решта рибалок носили величезними кошами під повітку рибу. Четверо різчиків хапали великі, ще живі, рибини, кидали на стіл, ледь вловним рухом розпанахували животи, патрали, розрізували, обтрушували у дерев’яних ваганах сіллю і кидали в інші коші. Ждан і ще п’ятеро носіїв пиряли корзини до велетенських зрізів — солил і вкидали рибу в їдкий саламур, а самі притьма бігли до човна. Й далі чимдуж по тому самому колу, а отаман стояв посередині кола й скіском карбував на ліщиновій лозині кількість корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий і сонний Жмурко, який наймав їх біля корчми. Отаманів голос гримів владно, правиця стискалася у важкий кулак, і той кулак один раз вже черконув лінивого рибалку Спудія, колишнього бурсака з Києва. Погукував і кармаш, погукували й солільники, та й сам Ждан розумів: у таку спеку несолоною рибу довго тримати не можна.
Рибалки кружляли по березі, а над водою кружляли, вихрили чайки і білі крячки, вони хапали риб’ячі нутрощі й мчали з ними понад водою. Один раз Ждан задивився на них, заґавився, і кармаш штурхонув його межи плечі. В обід передихнули — кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як їй не вдатися з молоденьких сомиків, з судака та лящів. Ждан настільки втомився, що аж перехотілося їсти. До вечора ледве впоралися, сідали до столу по заході сонця, й отаман знову виставив сулію з горілкою, одначе цього разу голоколінчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по вечері. Лаштуючись на нічліг, він сказав Кирилові, що вдосвіта попроситься на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями — то вража справа, доводиться й у воду забредати, і вплав подаватися, недовго й хвороби вхопити.