Зруйнує варта корчму — вона небавом вирине в іншому місці. Спочатку як маленька земляночка… Далі — хижа. А далі й дім з кружганком, на дві половини, із світлицею і горницями, з льодовнею і стайнею, з коморами та прикомірками. Саме такою й була Солодка корчма.
Солодка шинкарка в голубому очіпку та жовтих ботах липнула до Кирила, й він не одводив її рук, одначе спати пішов не у ванькир, куди вона його кликала, а під повітку на сіно. Задушливо пахла лепеха, пахло вишневим клеєм — вишні посхилялися на стару повітку, — дроком. Кайдан крутився, не спав, а тоді сів і набив люльку, заходився викрешувати вогонь.
— Як кресь — так і єсть, — казав він, хоч насправді трут не запалювався. — Як кресь — так і єсть.
— Повітку спалиш, — мовив Ждан, він думав про Ївгу та про Кайдана, йому здавалося, що Ївга звідкілясь знає Кирила, одначе не зважувався запитати. Врешті таки не витримав:
— Здається мені, міг би кластися не тут.
Кирило хмукнув, аж іскри з люльки сяйнули увсібіч.
— Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю Ївгу і сестру її, Вустю, знаю теж. Я ж бо з недалеких країв. Звідтам, — махнув рукою в північну сторону. — Вустя була вдовою, жила в слободі Сірий Камінь. Всю ту весну, — а було це, як сарана йшла, — я поганяв чернечого плуга, а на літо найнявся до Вусті Гноїхи, вона була вдова й при статку. Й захотіла мене Вустя на собі одружити, і я на те хилився, а тоді приїхала Ївга й того нашого горшка розбила. Була молодша й краща, а того, що давно не статкувала, волочилася з чумаками і козаками, я не знав. А коли дознав усе про її славу, врізав поли. Тепер же її зовсім одлучили од людської честі, шкода на те, — зітхнув, — бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце зустрів — і щось аж затанцювало в серці.
— Мав з нею спілкування? — по — парубочому гаряче запитав Ждан.
— Про своє цнотливе мешкання не маю тобі давати виводу.
В пітьмі жевріла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.
— Чого наймався до вдови? — знову запитав Ждан в надії таки почути щось з того, що за сімома печатями. Як і кожного молодого, дужого парубка, його змагали думки про гріховне, хоч він і соромився їх, й відкараскувався од них.
Кирило вийшов з повітки, вибив у траву жар з люльки, розтоптав його каблуком. А коли вернувся та ліг на сіно, заклав під голову руки й розповів невеселу повість.
— Валасаюся я по світу давно. А сумні мої пригоди почалися за кілька літ до знайомства з Вустею. Я справді з недальніх місць, тільки з тогобіччя, зі слободи Веселої понад Ворсклом, ми туди й прямуємо. Прізвище наше Шохи, це вже на Січі в Кайдана перехрестили. Бо розірвав кайдани, од турків привезені. Сказати правду, нікудишні трапилися кайданики… Були в мене батько та мати, мали ми кільканадцять десятин поля та луків і трохи худібки. Та якось батько поїхав до лісу і набрів на місце, що означилось — просіло. Й викопав з тої ями три сувої полотна та дві штуки сукнини, кілька четвериків гороху, кілька пшениці та жита, кількоро кожухів. Ще й намисто з московчиками, яке коштувало десять кіп литовських. Я найдужче те намисто запам’ятав. Бо воно на матері було, коли Шкута з осавулами прийшов. Ще мати не хотіла його одягати, а батько напосівся, знав — бо: з дівоцтва ще таке намисто на мислі в неї було. Коралі й монети золоті — московчиками звані… Батько думав, що те добро — прибишів, складка злодійська, або ж нічийне: тоді багато людей у лісі прикопували свої статки од татар, а по татарськім вигубленні вони в землі лишалися. Так він подумав ще й через те, що жито і пшениця встигли підіпріти, а горох потемнів — довго в землі лежали. А виявилося, все те добро одного нашого сільчанина, Шкути, того ранку він навідався в ліс і по сліду од коліс прийшов до нашого двору. Тасьма свіжа була, по росі. А по тому й понятих привів… Недовго батька судили, вже того ранку віддали під києве карання. До вечора він помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в стодолу одніс. Згоріло все — хата, й клуня, і хліви два, і вся його худоба попелом сіла. Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом, поклав на Євангеліє руку й не одважився сказати неправду. Судді вичитали з книг своїх, що маю за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згоріти. Й запитали вони, судді, Шкуту, чи стоїть на тому. Шкута довго мовчав і не важився. Сказав: «Ні».