— Куди?.. Осліп…
— Вони нас не бачать, — мовив Пиво.
— Зараз побачать, — сказав Кайдан.
— Запираймось возами! — загукали козаки.
— Валіть осокори! — гукнув Пиво.
Запорожці тягнули вози, ставили їх упоперек греблі, зв’язували мотуззям колеса. Двоє наймитів пиляли велетенського, в два обхвати, осокора. Ждан теж метушився біля возів і весь час поглядав на село. А там чинилося щось страшне. Горіло вже в кількох місцях, і стояв лемент, і лунали постріли, й густо з’юрмилися на краю села темносірі вершники.
— Люди зашпунтувалися в церкві, — сказав хтось з козаків.
— Не роззявляйтесь! — гукнув Кирило.
Він порядкував на греблі. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан зрозумів, що було в дубовому прикомірку біля млина. На дверях того прикомірка завжди висів великий замок, і стежка до нього заросла моріжком. Тепер звідти виносили янчарки, і самопали, і карабіни, і величезну, на тридцять фунтів, гаківницю, викотили дві бочки — одну з порохом, другу з набоями. Бочки поставили за млином. Запорожці вкладали у череси кулі, набивали порохом роги, кидали на траву киреї і все те клали на них. Сипали жменями кулі просто на киреї, мідними мірами міряли порох.
Увесь цей час Ждан поглядав на село. Водночас голова мовби сама поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото… Перейти болото, перейти луг, а там — ліс… І було соромно тієї причіпливої, нав’язливої думки, й не міг від неї відкараскатись. Воли — не його… Чого має гинути за чуже добро.
Либонь, ті його позирки помітив Кайдан і вкинув Ждана своїми словами в панічний сором:
— Татари поставили під лісом засідки. Вони хитрі… Бачать, що ми в пастці.
Це справді була пастка. Жданові враз стало страшенно тужно, й він обвів сумними очима шелюги, річку, де стояли його ятірці й де біло цвіли лілеї, яким не було ніякого діла до татар і до всього іншого, що чинилося в усьому злому світі. В бік села Ждан намагався не дивитися. Та враз там скоїлося ще щось, й мовби вітер прошумів на греблі, й погляд сам метнувся вподовж дороги. Ждан здригнувся. Від велетенського гурту (навіть Ждан розумів, що саме там стояли татарські ватаги, ординці купчилися довкола них, як шершні довкола своєї матки) відокремився сірий клубок і покотився по дорозі до греблі. Висипали вершники. Скільки їх було — Ждан не міг осягнути, бачив — багато. Він чомусь на мить заплющив очі. «Ну ось…», — а далі думка урвалася, як перетята ножем линва.