Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зів’яла. Вона рвонулася, аби розтермосити, розворушити, щоби він, коли повернеться в Батурин, гаряче виповів гетьманові все, збив його з холодної й хитрої обережності. Так бувало завжди: розмовляючи зі співбесідником, Сірко повертав його собі або на спільника, або на нещадимого ворога. Йому гаряче хотілося зараз мати Романовського за спільника. Але бачив і розумів — то неможливо. Романовський не дав пробитися до душі жодному слову. Й не дасть. Свою поведенцію, свої вчинки і слова він розмислив наперед, він знає, що йому вигідно, а що — ні, й нічого іншого знати не хоче. Такий він чоловік, між такими зріс і тим тримається на посольстві. Його душа давно всохла, ще й прицвіла, як житній сухар, жодне живе слово не проб’ється до нього. Державні посли здебільшого такі всі. Вони не мають власної думки, а пропихають ту, яку їм вклали в голову їхні повелителі. Й душа там як пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й загуркоче. Катове плем’я, катівська служба! Сірко розуміє те, знає давно, але серцем не може примиритися. Бодай їх… Але то хоч посли одного народу до іншого. А це — одноземець, свій собака! І всі інші попихачі при гетьманському дворі зараз такі. Після сильного волею Хмельницького і могутніх соратників його, після авантюрних Виговських та Брюховецьких надійшов час розважливих, поміркованих Многогрішних та Самойловичів. Тепер на вищі сходинки перлася сірість, а часом — міцно прихована підступність та хижа хитрість, вони єдино могли доскочити влади та втриматися при ній. Вони привчилися жити чужою волею та чужим розумом, віддалися в повну покору тим, хто сидів ще вище. Щирість та бистрий розум і не могли доскочити тих щаблів. Щирість не могла миритися з неправдою, не вміла прикриватися й падала з найнижчих приступців. Гострий розум теж викликав підозру, та й не мав на чому гостритися, бо мимоволі випирав, накликаючи на себе біду. Тепер цінувалися тихість, безвідмовність, терплячість, тільки терплячим виконанням волі вищих можна було видертися з натовпу подібних собі. З іншого боку, те, що кожному з них був відкритий шлях нагору, й змушувало їх служити вірно. А те, що не всім випадало стати значними урядовцями, — на те вже божа воля. На старість немало їх ставало бубніями, злостивцями, але тоді вже не мали чим вкусити, в них випадали зуби, вони сиділи по хуторах, кутуляли пеньками дині дубівки і згонили злість на челяді. В часи війни Хмельницького і кривавого розору та братовбивчої різанини по тому нагору вискакувало теж немало людей лукавих, підступних, проте сміливих, сильних, вони не вміли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили, ступали невлад. Їх одтирали й тримали під зірким наглядом. Бо ж могли впасти в якусь авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку з обраної дороги. Про це свідчили його поведенція, його обличчя, а найбільше — очі, їх нетекучий погляд, і самі вони мовби олов’яні, не пропускають углиб світла й чужої думки.
Кошовий пильно подивився в них, немовби хотів пробуравити ту олов’яну кірку. Нині він оцінює людей суворо й однозначно. Людська душа — не яблуко, де одна половинка може бути червоною, друга — зеленою. Вона — єдина. В цьому переконався давно, після численних власних помилок, перейшовши через важкі, каламутні ріки підступів, наусту, обмов. Колись він був розвихрений і довірливий, вірив красивому слову, гарячому блиску очей, скупій сльозі. З роками упевнився, що в світі немає нічого облуднішого, ніж слова, і отруйнішого, ніж сльози. Рожевий квіт довіри обтрушували руки чужинців і своїх одступників, рубали шаблі і спопеляв вогонь. Нині ця зав’язь проростає в його серці важко, одначе буває й тепер — спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й тоді він карається. Але тут помилки немає ніякої. То тільки бажання кільчиться й звивається в його серці, бажання дійти до совісті тих, хто приїздить з гетьманської столиці. Але та совість — за сімома замками. Одні бояться довіритись їй, аби не порубали малі діти, інші — аби не завадила примножити багатств, які лежать у коморах. Романовський після цього свого посольства докине туди кілька жмень червінців. Глибоке презирство й відраза заволоділи кошовим. Він зітхнув і гидливо попрощався з послом.
Похмура меланхолія вступила кошовому в серце. Вже давно ніщо його не радувало, не веселило, він мовби пригас увесь і обернувся смутним зором кудись у глибінь власної душі, байдуже спостерігав людський крутіж, не підганяв, не торсав інших, і вони дивували з того. Мовчазний, похмурий проходив по Січі, козаки поступалися перед ним, не одважувалися зачіпати. Спав мало, і снилися йому страшні сни, товпами приходили порубані в битвах товариші, потяті його шаблею вороги поривалися й сміялися злісно, потішалися. Либонь, було їм чого потішатися: викосив їх шаблею, як добрий косар трави, увесь вік прорубувався до світлої таловини на обрії, та й не прорубався.