— Занесеш цю ікону до мого куреня, — сказав підпаламареві, вказавши на козака, що бився з турком.
По тому вернувся до січової канцелярії.
Віддав ключі од таємної канцелярії Брекалу, котрого лишав наказним, перегомоніли ще раз, перетерли всі найближчі турбації. Перерахували прибутки — з рибних промислів, з шинків, з перевозів, димове з гніздюків, — перевірили по паперах, звірили до копієчки. Мав від’їхати чистий.
І вже аж тоді наказав увести прибульців, які просилися на Січ. Такий завів звичай — спершу погомоніти самому, а вже по тому нехай складають у церкві присягу на вірність кошу та товариству. Їх було троє. Двоє — низенькі, біляві, чимось схожі між собою, третій — високий, вирлоокий, довгошиїй, крутив довгою шиєю, немов йому затісний був комір. Кошовому здалося — парубок йому по знаку.
— Цього перейняли біля Орелі, — сказав козак, який привів прибіглеців.
— Тебе як звати? — звернувся до парубка Сірко. — Я вже тебе десь бачив.
— Маєте добру пам’ять. Минулої весни я приїздив з гетьманським посольством і напросився в степ. Їздили до Тавинської залоги.
— То ти з гетьманського двору? Чого ж прибіг сюди? Вбив кого чи обікрав?
Ждан стиснув губи, аж вони побіліли. Стояв мовчки, дивився повз отамана, неначе не бачив його. В серці скипалася образа.
Дві дороги простелила йому доля. Одну — до Колисчиного двору, де чекала кароока, весела Парасочка, де чекало спокійне, гоже життя, другу — на Січ, на якій, за словами Митрофана, хліб з остюками, а воля іноді теж без штанів бігає. Він не повірив Митрофанові. Нещодавно ж переконався, що Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана Жмурка і Пивові млини біля Орелі. Охмолостився, обтесався на Січі трохи, а того не показував. Сам не відав, чому не признався, що півтора місяця обтирав лаву в Дядьківському курені, либонь, через смерть того ж таки Жмурка, не хотів давати об тім ніякого виводу й не хотів зізнаватися, що має на Січі брата; від того стримувала його якась засторога, якась таємниця. Волів бути самим собою, волів сам завоювати право називатися січовим козаком. І хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут іноді бігає без штанів, одначе це таки воля, це — найвалечніше місце на всій Україні, й люди, які прийшли сюди, живуть не для власної користі, а для чогось більшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не міг забути й Парасочки, її веселого усміху, її карих очей. Може б, і дожив до старості, видивляючись у ті очі, якби не Парасоччин облудний батько — Сидір Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотів щастя своїй дочці і в обмін за те купував неправдою зятя.
— Чого мовчиш? — розбив Жданові думки Сірко.
— Та оце хочу запитати — чи усі тут злодії?
— Ти ба! — здивувався отаман. — Гострий маєш язик. — А сам милувався парубком: служив у гетьманському палаці, а погляд має чистий і ясний.
— А чого ж, отамане, завдаєш злодійство?
— Крадіїв не приймаємо, — примирливо мовив Сірко. — Але ж мусиш сказати, що помишляєш і чого прийшов?
— Що помишляю — те відає Бог.
— Нехай і так, — погодився Сірко. — Перед його правдою ми всі рівні.
— Чим умієш промишляти? — втрутився у розмову Яковлєв. — Тобто до чого звикла рука: до шаблі, ціпа, шила, чепіг… ложки?
— Вмію порати коней… Трохи — писарювати, — й почервонів, бо не хотілося признаватися, що свічкогас. А він і справді в останні роки навчився грамоти, казали, що з нього путній писар. А ще він почервонів, бо пригадав брата, січового підписаря.
— Нам треба, щоб умів тримати шаблю.
— Це куца думка. Перо теж комусь потрібно тримати, — одказав Ждан. І тим особливо сподобався Сіркові.
— Хлопець ти, бачу, кмітливий, — усміхнувся. — Йди до мене в джури.
— Дякую, — крутнув довгою шиєю парубок. — Я вже слугував одному…
— То ти мене ставиш на одну мостину із смердючим паном? — скипів Сірко і аж кулаком грюкнув.
Але парубок не злякався й цього разу:
— Якби ставив — не прийшов би сюди.
— Таке виходить, ніби ми до тебе просимося, а не ти до нас…
— Я — до товариства. Дозвольте, пане — батьку, в курінь… Я таки хочу… навчитися тримати шаблю.
— А для чого? — запитав Сірко.
— У ній більше правди, — одказав Ждан.
— Куца думка! — засміявся кошовий. — Дивлячись у чиїх руках та шабля. Гаразд. Іди, виваж власним серцем, що важче. Впишіть його до залоги.