Я — позад усіх, розглядаюся на всі боки, співаю потихеньку, славлю Божий світ.
Не знаю, чому так сталося, що старці почали все частіше сваритися між собою. Може, сварилися вони й раніше, та я того не помічав? Сваряться за місце біля вогнища, за грудку каші, за бриля солом’яного, з опудала знятого. І почали вони нарікати на мене, що заробляю мало, що міг би з своєю вченістю мати більше, почали користати мною недостойно. В одному селі мор лютував на коні, так вони сказали, буцім я вмію той мор одводити, й гроші за те взяли з селян, прийшли в інше село, а воно порожнє—порожнісіньке, хати стоять повідчиняні, кури гребуться по городах, собаки дзвонять ланцюгами, й жодної живої людської душі. Ми спочатку ту пустельність віднесли на моровицю, на чуму чи холеру (в селі під Пирятином моровиця вигубила три вулиці, там при нас спалили дві відьми, та стало ще гірше). Я кваплю старців іти далі, а вони розбіглися по дворах, цуплять кому що трапиться до рук: сукна штуками, одежу, хліб і сало; але тут посипалися, неначе горох, з городів люди, почали однімати своє та нас бити. Виявилося, шляхом од Пирятина пробігла здрочена череда, а далі вигулькнула наша старцівська низка, люди й прийняли череду та нас за татар. Старці одмагалися, одхрещувалися, казали, буцім призвідцею до грабунків був я. «Він здоровий, він у нас за ватага». І мене побили немилосердно, і я не міг те биття нікому одреваншувати, хоч сердитий був страшенно, й вперше налаяв старців. Надто ж мене розізлило, що старці не заступилися за мене в Пирятині, коли я справді потребував їхньої допомоги. В місті один темний чоловік, — головатий, ще й голова та приплюснута зверху, й рот вузький та довгий, неначе вирізано з кавуна велику — велику скибку, — видавав себе за пророка, баламутив людей, провіщав їм Содом, близький прихід Антихриста і всілякі напасті; люди вірили, боялися й покинули робити, і я привселюдно вступив з ним у спір і переміг. Знадобилися тут мені вельми проповіді отця Симеона про Антихриста, котрий відступить від Бога, і ангел — хранитель його покине, але буде те ще не скоро — більше як через триста літ, коли люди нароблять гріхів стільки, що земля їх вже не зможе вмістити; але перед цим буде багато великих провіщень; світ потьмяніє, сонце світитиме чорне, і появиться на небі ангел з оголеною шаблею. Я сказав людям, щоб не вірили псевдопророку, й покепкував над ним, і люди повірили мені й прогнали того лукавого чоловіка. А вночі злісник той, котрий видавав себе за пророка, та два його підбрехачі пробралися до кошари, де ми спали, й накинулися на мене. Я відбивався, кликав на поміч старців, але вони не відгукнулися. Одні повпивалися надармівщину — пирятинці пригощали їх з радості, що звільнилися від напасті, — інші причаїлися й мовчали. Я знаю, чому вони мовчали. Вони заздрили, що я не каліка, що вчений, що маю рід і родину й можу туди повернутися, якщо захочу. Немає в світі нічого страшнішого від заздрості людської. І я тоді подумав, що серед убогих людей, зовсім убогих, правди немає. Сама убогість не робить людину вільною та мудрою, і доброю також, убогість точить людину, як шашіль, і прогризає дірку в душі, в яку студять холодні вітри. Справжній пророк мого народу появиться, — якщо таки появиться, — не в убогій одежі, бо де убога одежа, там і думки убогі, — але й не в шатах пишних, появиться він… І тут моя думка зашпортується, наштовхується на камінне мурування. Появиться з нашої академії? Але однієї вченості мало. До неї потрібно ще щось, а що — не знаю. Сила та мужність? Але скільки їх, мужніх, відважних, підносило над своїми головами прапори, скільки інших сміливців зліталося до них, і все те намарно. Чого, чого не вистачає моєму краєві, яке прокляття лежить на ньому й за віщо?
Наступного ранку ми вийшли з Пирятина, і, мабуть, у покару старцям за їхні злі вчинки, нагнала нас ополудні буря, й була вона така страшна, як саме пришестя Антихриста, нічого страшнішого я ще не бачив і, дасть Бог, не побачу більше ніколи. Вона крутила кущі, ламала сади, носила людей поверх дерев і перекидала вози з снопами. Буря застала нас за кількасот сажнів од великого хутора, женці там саме жали просо, розметала всіх; хто тримався за стерню і вітру під себе не підпустив, той зацілів, а тих, хто намагався втекти, понесла за собою. Хурія розкрила всі три бабинці хутірської церквиці, а дзвони позакидала в стерні, вони летіли й гули на льоту, — на один я потім наткнувся біля дороги, він тріснув навскіс, як гарбуз, — розкрила половину стріх у хуторі й повалила кілька клунь та хлівів. Пройшла вона смугою і нас зачепила тіль — тіль, кілька старців погубили торби, брилі та палиці, з одного здерла свиту, кілька чоловік, і я серед них, понабивали об землю ґулі, й налякалися ми страшенно. Я лежав у канавці біля дороги, накривши голову свитою, й, не вмовкаючи, читав молитви, над головою крутило і вило, і втихло, лише коли я прочитав «Богородицю». Світ вияснився, і ми возрадувалися, а далі старці почали дорікати мені, що це я накликав таке нещастя. І тоді я не пішов з ними далі, а повернув назад і, обминувши Пирятин, попрямував на Прилуки.