Сироватка відчував, що він у одвіті і за залогу, й за щось незмірно більше, велике — велике, опріч якого в світі й не було для нього нічого. Він про нього мовби ніколи й не думав, а воно жило в серці само по собі, виколихане в цьому степу, напоєне цими хмарами, виспіване материною піснею, загартоване погуками звитяжної золотої яси.
Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в українські землі, чи візьме в неволю бранців, чи заплачуть діти, чи впадуть мертві, захоплені зненацька, козаки. Все — од маленького вогника, котрий погас, і в Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокій осягнув, що таким робом вогнище не розпалить. Він схопився й побіг з могили вниз. Добігши до землянки, згріб в оберемок траву, рогіз та очерет, що лежали на полику, на якому спав, мерщій побіг назад. Уже не думав, що лишає слід, що татари по ньому знайдуть кугу та, либонь, і його самого. В грудях Сироватці бурхало полум’я, ноги підламувались, і на вершечок могили вже добирався майже плазом. Кинув підпал, похапцем навертав на нього колюче терня, хмиз, кидав обаполи. Краєм ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид, неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав віхоть і пхнув у сухий очерет та сіно. Підпал затріщав, засичало, як і першого разу, одначе віття, хоч і неохоче, бралося полум’ям.
Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими ріками до могили. Мокій метнувся поглядом до вогню: треба б утікати, а він усе ще не розгорівся, дрібні патички згоряли, а великі бралися чорною смагою, але не займалися. Вогонь мовби виїдав дірку всередині, пожирав, що легше, й не брався до тривкішого. Мокій трощив гілля, ранився об колючки степової грушки, запихав його в гаряче дупло, зокіл котрого червоніли обгорілі патички, — полум’я, однак, не схоплювало всієї купи. Він придавив її грудьми, вогонь затріщав, зогоготів, а позаду вже стугоніли копита, форкали коні, вигукували чауші — все те котилося однією хвилею, котра підломлювала під себе одиноке, що тріпотіло на вершечку могили, серце. Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось — ось обтечуть могилу, дим виїдав йому очі, а вогонь тріпотів тільки на денці купи, розпач ломив дозорцеві груди, тіпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся назад — в очу замиготіли зелені прапорці, розвихрені кінські гриви, білі, немовби розтягнені, плями облич, — похилився вперед і виліз на купу. Вона затріщала, присіла, й враз затріщало полум’я, схопило її сотнею вогняних язиків. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летіли до могили, вимахували шаблями, залізними й кизиловими булавами, арканами, ґалалакали, верещали, ревіли в ярості. Сонце тільки — но скотилося за пруг, але було ще зовсім видно. Сироватка добре бачив своїх ворогів, розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, їх були тисячі, передні вже доскочили могили, а задні вкрили степ до видноколу. Серце Сироватці закипіло ненавистю, він аж простер вперед руки, рвонувся навстріч своїм лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матір, це вони забрали в полон його Лавріна й оддали проклятому турчину, щоб той розірвав його на залізних гаках. А тепер біжать, щоб порубати його побратимів на Січі і взяти в ясир малі діти, сплюндрувати його землю, її трави і квіти, жита і калини. Але він не пустить їх, поставить супроти них своє серце.
Вогонь шаленів, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики полум’я, й густий білий дим застилав Сироватці очі, окутував його білими клубками. І враз високе вогняне пасмо вихопилося з — під Сироватчиних ніг, обійняло козака по груди. Спалахнули просмолена від нужі сорочка, і пояс, і кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Він стояв і горів, як свічка. Душа козача летіла до Бога, а серце — до Великого Лугу, до маленької слободи Драбинівки, до людей, до України.