Було тихо. Десь двічі протяжно завив вовк, та гулко, мов гарматний постріл, вдарила на Дніпрі крига.
Хан здригнувся. Йому здалося, що військо посувається надто повільно. Подивився на зорі — чи далеко світанок. Небо було синє, зорі висіли низько, здавалося, їх можна було хапати руками й ховати за пазуху. Але вони бриніли од холоду, тож від самої думки про те, що кладе їх за пазуху, хана зморозило.
У повітрі майнула чорна тінь, різко вдарилася вбік. Сова. Пугукнула, летячи над лозами, і знову холодний дрож прокотився по хановій спині. Неймовірно повільно спливав час. Хан злостився, кусав губи, що не володарював над часом, а тільки над людськими життями. Не володарював і над своїми почуттями. В серці то витанцьовували божевільні дервіші, то щось бубоніли муедзини. Оці години — години вічності. Сто чи й більше літ стоїть на перешкоді Кримському ханству Запорозька Січ. Вона стримить, як камінь на бистрій річці, на якому розбиваються швидкокрилі галери. Тисячі їх розбилося за віки на тому камені. Й судилося той камінь сколупнути йому, великому ханові великої орди Селім — Гірею. Його ім’я прокричать з усіх мінаретів Стамбула та Адріанополя. Його ім’ям назвуть кораблі і міста. Воно вже летить на крилах вічності. Благословенний час, тільки збігає він надто повільно.
Служник з дзиґарями чипів за хановою спиною, але хан волів на дзиґарі не дивитись.
Врешті прибіг захеканий гонець — один з тих, що ланцюгом простяглися уздовж Дніприща, то звістка долетіла, як птиця.
— Гяури сплять. Лід навколо Січі не обрубаний. Яничари вже заходять до фортеці.
Хан зняв із мізинця персня, дав гінцеві.
— Перейняти всі дороги до втечі. Оточити фортецю з усіх боків, щоб і дух не вилетів звідти, — вже вкотре повторив слова Кепрюлю.
На Дніпрі знову лунко стрельнула крига. Відтак із синьої мли долинуло коротке вовче виття. Це вже вив не вовк: татари подавали знак, що Січ оточили, що кільце замкнулося.
Селім — Гірей вийняв із піхов шаблю. На її лезі з обох боків горіли золотом слова: «Володар хан» — з одного боку і «Це — найпевніший доказ» — з другого.
Хан поцілував шаблю і поклав її собі на коліна. Він розпочинав велику битву за остаточне знищення гяурів.
IV
Сироватка реготав уві сні. Йому снилося, що кум Шевчик і його брат Одарій виловили в Скарбній русалку й принесли йому в подарунок. Русалка дивилася на нього зеленими очима, намагалася прокусити сітку, в яку замотали її січовики. Мокія розпирав сміх, бо козаки забули звичай, який найпильніше забороняв приводити на Січ жінку, а русалка хоч і нечиста сила, а таки ж жіночої породи. От, думав, перепаде їм, як вернуться з обідні запорожці.
Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всі жінки, які снилися будь — коли Мокію, були схожі на Мавру. Чи через те, що майже не знав інших молодиць, чи за щось в покуту. Він розумів це навіть уві сні, сердився, але нічого не міг перемінити. Отак — не вистачало йому ще на Січі Маври.
Од реготу й пробудився, й здивувався, що лежить на долівці. Йому нахолов правий бік — низом з — під дверей бив холодний, як лезо ножа, струмінь. Але ворушитися не хотілося, він потягнув кирею, обгорнувся полою. Помацав рукою — груба вже вичахла. Ліворуч, вткнувшись писком йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав уві сні губами, прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посміхнувся й осінив себе хрестом. Про всяк випадок. З лівого кутка куреня долинув тихий гомін. Сироватка повернув голову (в ній одразу ніби зрушилося щось, аж тенькнуло в скроні, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве світло, котре вибивалося з — під попони. Там сиділи запеклі картярі. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку між грубою та стіною, завісилися двома попонами — однією од високого полу при стіні, на якому спали запорожці, другою — од причілкових вікон та дверей. На підлозі стояла свічка з воску й чорнобильнику у дерев’яній тарілочці. Він тільки її й бачив. Гравців не було видно — та вони вже, либонь, і не грали, просто точили ляси — він вгадував їх по голосах. Власне, знайомий йому тільки один голос — старого Цвіркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Січі в давнішні роки. Ті вміли плавати по землі в човнах, проходити по дну ріки, брали в руки розжарені ядра, повертали вершників на птахів, а пішаниць — на котів. Або кинуть на Дніпро кирею, посідають троє чи четверо на неї й пливуть собі, люльки палять. Ще й, гемонські хлопці, вусом не ведуть і оком не зморгнуть, буцім так і треба. А що Цвіркун? Щоправда, в карти з ним на гроші грати не сідай: обдере, як вовк козу, ще вміє без ключа одімкнути будь — якого замка, найбільше ж, на що вдатний, — молоти язиком. Бреше, аж курява встає, й щоразу по—іншому. Зараз теж всівся на свого шевляга, править теревені, і язик йому не пухне.