Сироватка не міг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплі, в добрі, шабля ворожа не висить над головою, звір не блукає доокіл. Од причілкового вікна долітало голосне, з присвистом, з гагаканням хропіння, хропіло ще кілька чоловік, у курені стояв важкий, спертий дух — баранячих кожухів, поту, перегару, хоч пили й менше, ніж сподівався Сироватка. Не всі на Січі п’яниці, як плещуть по слободах злі язики, випивають запорожці тільки на Божі свята, та й то, звісно, в міру. Це їх з Шевчиком зварило — з холоду, із якогось незвичного питва.
Закукурікав у сінях півень, заляпав крильми по драбині, але чи далеко до світанку — було невідомо. На нього не покладалися, бо зовсім одурів без баб’ячого курячого племені, та й старий був, як архієрейський батько. Сливе од того співу заворушився Шевчик. Він довго ворочався, мабуть, хотів заснути знову, а тоді позіхнув широко, перехрестив рота й мовив:
— Чогось мені в голові чмелиться.
— Мені теж, — одповів Сироватка.
Шевчик хвилю помовчав і позіхнув знову.
— Ми, мабуть, рано вклалися.
Така делікатність розсмішила Сироватку, сказав:
— Поснули, як свині. Трохи що не під столом.
— Тоді я поберуся на своє місце. — Шевчик пововтузився й сів. — Он як з — під дверей тягне. — Хтось із козаків зітхав у сні, а потім голосно мовив: «Господи», — й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. — Скоро благословиться на світ?
Десь далеко завив вовк, Мокій послухав і сказав:
— Мабуть, не скоро.
— А чого ж тоді не спиться? — не погодився Шевчик і встав. Обережно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вікна. Слідом за ним по стіні попливла маленька, менша за нього самого, тінь. Мокій почув, як він тихенько одставив підпірку, торигнув внутрішніми віконницями.
І враз Шевчик чи то скрикнув, чи то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрімати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бік, але зненацька до нього крізь кирею, крізь похлипи сну пробився страшний Шевчиків шепіт:
— Турки! Турки на вулиці!
Сироватка подумав, що Шевчикові знову зашумувала в голові пінна або потемріло в очах, бо знав: до жартів кум не здатний. Вельми сумирний чоловік кум Шевчик. «А щоб тебе муха гедзнула», — вся лайка його.
— А султана не видно? — невдоволено пробурмотів. — Лягай ото.
— Крий мене сила Божа — турки. Повнісінька Січ. Панове — братця, вони стоять під вікнами, — так само пошепки сказав Шевчик.
Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вікна. Сироватка сів.
І враз курінь струснув приглушений крик:
— Турки!
Це було так неймовірно, що жоден з тих, хто прокинувся, не підвівся. Коли б зараз, на третю ніч нового року, в люті січневі морози, над ними загуркотіло й хтось сказав, що то грім, у таке повірили б швидше. Турки й татари нападали на Поділля, на Слобожанщину, підходили до Києва, підступали до інших великих міст, але щоб вони ввійшли в Січ — такого і в згадках не було. Вони ніколи не приступали її, навіть не наближалися до неї.
Одначе Сироватка, який прочумався раніше за інших, почувши цю звістку ще з одних вуст, зрозумів, це — правда. Звичний до небезпеки, до рішень раптових, голосом хрипким, трохи зчужілим, але все ж спокійним, сказав:
— Не галасуй! І зачиніть віконницю. Збудіть курінного!
А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п’ятірню. Страх на мить скував тіло. Навіть у лисячій норі не почував такої безвиході, мабуть, через те, що там потерпав тільки за власне життя, а тут була ціла Січ. Але не виказав страху жодним порухом.
Поруч у когось цокотіли зуби.
— Я не сплю, — сказав курінний Степаненко, що сам гаразд нічого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: — Будіть усіх. Тільки тихо.
В цю мить хтось шпарко підвівся за попонами, й від того свічка погасла. В курені стало темно, як у могилі. Надихана сотнею легенів, сповнена важкого духу пітних тіл, темрява була густа, як дьоготь. Вона зімкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лізла у вуха; хапала страхом за серце; люди борсалися в ній, почуваючи себе похованими живцем.
— Викрешіть вогню! — сказав Сироватка.
У кутку, завішаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав і запалив свічку. Каламутна хвиля відринула, з нею відступила й моторошність.
— Треба подати знак іншим куреням, — обізвався хтось важким, м’ятим зі сну басом.
— Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулиці, — одказав од вікна інший козак. — Куди дивилася сторожа?..