— Підгорнулася б Січ під гетьманські штандарти, — правив своє Черняченко, — їй би вигода, а Україні слава. Згадай — бо гетьманів, визнаних на Запорогах і по всій Україні.
— Це ти на Іванця Брюховецького натякаєш? — удав наївного Сірко. — Так він запродав Україну за боярство і князівство. Всю суспіль запродав, купно з боярами і воєводами почав обдирати рідну землю. І люди зненавиділи Іванця і його бояр, а він потім і бояр зрадив, бо гніву народного злякався…
— Не на Іванця, а на Хмеля, — з серцем мовив Черняченко.
— Ну, сягнув високо…
— Чому високо? Ти ж і проти нього вар’ював. І з Переяслава пішов.
— Вар’ював і пішов, але тому гетьманові всі інші і в пояс не сягають.
— І Дорошенко?
— А чого це ти про нього запитуєш?
— Бо він тобі миліший од лівобічного гетьмана.
Сірко враз одмінився, задумався. Почував, як важко замлоїло в серці, як осмута оповила душу.
— В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, і не було після Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, і почав він його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.
— Й робить далі.
— Правда.
— Але не ми загнали, сам заліз.
— Прецінь відаєш, що брешеш, а от же прип’ясти язика не можеш. Цар його зрадив…
— Хитрун Дорошенко і слововідступник.
— Нужда закон змінює, — похмуро кинув Сірко. — І хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегів Дніпра, вибраний по честі і в славі. Але ж не хотів признати статті, які Іванцьо Брюховецький уклав… Дуже то були лихі статті. Вимагав, щоб дотримувалися статей, Хмелем укладених. Через те став немилим. І тоді Андрусівське перемир’я кинули на його голову, коли він з ляхами рубався, лишили його ляхам на поталу. А він же хотів, щоб обидва береги були вкупі.
— Хотіти — то мало, — невизначено протягнув Заволока.
Зблимував, цідив у кутку на лежанці густе жовте світло олійний ліхтар, вплелася в козацьку мову цвіркунова пісня і замовкала на голосній балачці.
— Авжеж, — погодився Сірко. — Городив він тинок на перехресті трьох доріг, сподівався одгородитися… Ляхів потяв, татар потяв…
— А тепер сам татарам служить.
— Істинно так, — сумно погодився кошовий. — Самойлович і Ромодановський щороку до нього приступають, а він у своєму Чигирині — наче дужий звір у клітці: і взяти не візьмеш, і з клітки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злість зганяє. А це вже ні к лихій матері. Гадка така в нас є — саме він на Січ турків нацькував.
І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розорові через Дорошенка. Ще сам не відав, як це зробити, ще не було жодного замислу, тільки десь там, глибоко в грудях, визріло несхитне й важке переконання: все, що нині робить правобічний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, — на пагубу вітчизні.
— В розмирі ми з ним. Ви це знаєте, — тільки й сказав.
— То не він наслав на Різдво на вас турків і татар? — запитав Черняченко, і в його витрішкуватих очах світилося лукавство.
— Гадка є така, але… Н — не він, — мовив Смолка.
— Наробили хрусту. — На великій вологій губі гетьманського посланця грали відсвіти від грубки, й через те здавалося, що вона сміється. А може, Черняченко сміявся насправді, тільки глибоко ховав сміх.
— Ми їх скурали, а не вони нас, — твердо сказав Сірко. — Хоч потуга була велика.
— А якби стояла на Січі гетьманська залога, обійшлося б без потуги.
Сірко глибоко втягнув у себе повітря:
— Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
Всі сполошилися, найдужче Верещака і Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах і був не гожий до втечі. Панічно лапав руками довкола себе, намагався підвестися.
— Не тут запахло, в Батурині, — заспокоїв їх Сірко. Кайдан засміявся, за ним запирхав, неначе кіт, Заволока, а Верещака аж похлинався радісним реготом і верещав на всю горницю, наче сиворакша. Через такий сміх до нього прилипло прізвисько Верещака.
— Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.
— То ти нас із ляхами рівняєш! — закричав Черняченко, в такий спосіб виливаючи свій недавній страх, а також злість за провал перетрактацій, за марність далекої подорожі й за майбутню нагінку од гетьмана, його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щілини, а її не було.
— Ви самі порівнялися з ними панством. Такі самі порядки заводите, як і шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похід на Крим…
— Купно! Під чиєю хоругвою?