Бенкетували три дні. Ні друзі, ні вороги — друзі й вороги. Наступив четвертий день, другий день по Святій Тройці.
III
Сірко сидів на лавочці під рясною вербою, вирізав з гілки млинка. Довкола нього — на лавочці, на траві, просто посеред дороги — комашився чималий гурт дітлахів, бо ж цікаво, як вправно й швидко ріже дідусь — запорожець великим гострим ножем вербину. Всі запорожці вправні з ножем і деревом, запорожець із заплющеними очима скаже, яке це дерево, скільки йому років, зранку чи увечері зрізане. Люблять запорожці вирізати з дерева всілякі штукенції, а тут ще такий попит.
Світило сонечко, сліпило очі, Сірко одвертався, аби не пошкодити майже готового млинка, ще й з людською парсункою. Втік од гучних Дорошенкових бубнів, забрів аж сюди, на край посаду, присів на лавочці, де вовтузився біля цурпалка зі скіском малюк у величезній яничарській шапці, прив’язаній довгими пацьорками до шиї, взявся допомогти хлопчакові, допоміг, захопився, й враз налетіла їх ціла зграя — босоногих і галасливих, затріщала верба, і йому аж зарябіло в очу від патичків, котрі тицяли під ніс.
— Гей, приберіть ратища, повиколюєте очі, — вдавано гнівно насурмив брови, а подумки відзначив: «Вскочив у халепу».
А все через те, що першого млинка зробив хоч на продаж: гуркотів бадьоро, ще й підсвистував підрізами на крилах. На хуркіт і збіглася галаслива «орда». Тепер доводилося одкуплятись од неї. Та ще й не хотів, аби нові млинки були схожі на ті, які вже тримали в руках дітлахи. Кошовий тільки упрохував, щоб ті, хто вже мав цяцьку, одходили далі: у вухах хуркотіло, ціркотіло, торохтіло, аж у скронях почало поколювати. Верховодив «цехмістер» у яничарській шапці й на правах першого замовника, майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподівано він замовк, притих; здивований отаман повів оком і побачив, що хлопчак притулився до його плеча, забрав собі на коліна отаманову шаблю й пестить її пальцями.
Щось гостре, гаряче пройшло попід серцем кошового, аж сльози набігли на очі. Десь отако, подумав, туляться власні внуки й, либонь, теж бавляться чиїмись шаблями. А потім підростуть і складуть голови над Дніпром чи Бугом. Тяжка й жорстока гра точиться на землях вітчизни. І сам він огрубів, звовкулачився у плавнях. Сливе забув, що таке дитячий лемент, дитяча усмішка, які, можливо, єдино й надають смислу людському життю на землі. Не пищаль, не шабля, не бойові поклики, а щебет дитячих голосів і безжурна, беззахисна дитяча усмішка.
Він майже не пам’ятав усмішок власних дітей. Приїздив додому в солоній од поту, пропахлій степом одежі, брав їх на руки, а про що з ними говорити — не знав. Тягнувся до дітей, а вони тяглися до його козацької зброї. Промовляв до дітей серцем, воно одне відало, що їм казати. Він уже тоді глибинним чуттям вгадував, що втрачає щось найбільше в світі і його вже не вернути — найбільшу радість, найбільше щастя, по яких шкодуватиме. Він не пам’ятав, як пахнуть дитячі голівки, не знав, які найперші слова сказали його сини. Пам’ятав тільки їхні останні слова, сказані на браннім полі. Він навіть не відає, чи знають слово «дід» його онуки.
Небавом одне по одному притихли всі діти. Мабуть, хтось із старших сказав котромусь на вухо, хто сидить перед ним. Мовляв, це той самий Сірко, при одному йменні якого турків і татар трясе лихоманка. Чи прочитали в очах старого козака печаль, подивували їй? Відчули лагідність, і доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце в сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях, у шрамах. Випило лиха, випило вогню — шабельного та гарматного. Але не налилося злобою й не нахололо байдужістю. То дарма, що в отамана так круто зламана ліва брова. То дарма, що впали на груди довгі вуса. Що грізно в’ється при боці шаблюка й стримлять за поясом куті сріблом пістолі. То дарма. Дідусь добрий.
Він любив синів. Мати завжди страхала їх ним при шкоді: «Ось приїде батько, я йому розкажу», але вони знали, чули серцем, що він добрий. Жодного не вдарив і дивував, як — то можна бити дітей. Мабуть, через те, що рідко їх бачив. Але й приголубити по — справжньому не вмів.
Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сідати на коня. Оце і вся його ласка, і вся наука. З нею й відійшли в інший світ, схожі лицем на нього, а вдачею — в матір.
Чомусь особливо запам’ятав, як учив їздити верхи меншого, тримав за ногу, а кінь схарапудився й побіг…
Підосавул Ничипір давненько стояв під клунею по той бік вулиці, ховав у руді вуса усмішку. Він торкнувся рукою шапки, вклонився отаману.
— Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов до нього.