Зненацька він ворухнувся, й враження парсуни зникло, очі примружилися, вуста відкрилися в злостивій посмішці.
— Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей, зможеш відчути на власній шкурі.
— Якби мав силу, не обплітався б чужою лозою.
Дорошенко скрипнув зубами. Когось іншого за такі слова гетьман зітер би на порох. Одначе була в Сіркові, що сидів напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довіри, непереборна сила правди — цей чоловік не обдурить, не зробить іграшкою у якійсь своїй грі. Бо ж людськими долями не грається й для себе нічого не прагне. Несосвітенно! Такого не буває… Таке є. Мав час і спосіб пересвідчитись.
Останні слова Сірко сказав не гнівно й навіть не сумно, скорше безнадійно. Встав і собі, підійшов до вікна. Воно було зачинене, ще й завішане шовковою перською ширмою. Він одсунув ширму, хотів відчинити й вікно, — в горниці стояла задуха, — але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вікно — вузьке, високе, ґратоване, розмальоване жовтими та синіми косинцями, проміж синіх — білі. Горниця — на другому поверсі, звідси видно широкий, вимощений камінням двір, широку долину Тясмину, вже припечені сонцем, але ще зелені луки. І горби, як гори, що синіли ген у далині. За ними ховалося сонце. На подвір’ї порожньо, тільки біля вхідних дверей будинку стоїть, обіпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби — сині, а козак — жовтий, й од того наче несправдешні. А внизу, під вікном, — яблуня, одна на все подвір’я, верхні гілки на ній усохли, а нижні рясно зародили, мабуть, чи не востаннє.
Гетьман дзеленькнув у срібний дзвіночок. На порозі став молодий козак у малиновому кунтуші.
— Принеси дві янчарки, — наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав.
Дорошенко одчинив вікно й поклав обидві рушниці на підвіконня. Очі його жахтіли диким запалом.
— Бачиш голубів на даху церкви? — вказав Сіркові. — Там чорні й білі. Я стріляю чорного, ти — білого. Хто влучить…
Сірко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:
— Стріляти божих птахів на даху церкви?
— Моя церква, мій і одвіт, — блиснув чорними зіницями Дорошенко.
— І хіба можна… Хіба можна заставлятися на таке? — з серцем мовив Сірко. — Чув я, гетьмане, про твої лихі дивацтва. Але щоб отак… Цур від того мене й тебе… Я можу стрілити чортові в око, але в голубів не буду.
— Як хочеш, — напрочуд легко погодився Дорошенко. — Я ще покажу, живий я чи мертвий.
— Тоді для чого обплівся чужою лозою? — запитав кошовий.
В цю мить на дзвіниці соборної церкви, якої звідси було не видко, забовкав великий дзвін. Сірко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловік.
— …Що мушу робити?
Гетьман повторив слова, яких не почув Сірко.
— Не знаю, — щиросердо зітхнув кошовий, і були в тому зітханні й співчуття, й огуда, і смуток. — Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужі сили. Ну, може, й не щасно… А все — таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кінець. Много літ зичив тобі добра й побіди. Хотів, аби з’їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з — поміж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гурті й батька легше бити. І вже поготів оборонитись од ворога. Весь вік ми косимо не собі жито. Косимо нарізно, різним господарям — то ляхам, то, як ти оце, туркам, то ще комусь, і з того вони мають зиск, а ми — лихо.
— Випало нам багате поле, та поміж широких шляхів.
— Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й ті шляхи. Покладав колись я надію на тебе. Сподівався, піднімеш високо булаву…
— А нині? — похмуро, вже без надії запитав гетьман.
— Не вірю. Пізно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кіньми. — І по хвилі: — Про себе багато думаєш.
— Звідки така впевненість?
— Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.
— Може, — погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. — І ворони клювали один одного… І найсмирніший осел вбив найбільшого лева.