— Що ж тоді привело тебе до мене? Приїхав сказати, що я збродня й зловорожець?
Сірко потер рукою чоло. Почував досаду й злість, але вже не тільки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: і оцей його наглий приїзд, і триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Січі, мислив її зовсім інакше. Все таке саме, але слова не ті. Й Дорошенко не той. І раптом глевка туга оповила йому серце, й він проникливо, із співчуттям сказав:
— Як же ти постарів, Петре. Я тільки тепер помітив. Як же ти… А козак був… Який козак був!
Дорошенко розгубився. Й Сірко засоромився теж і мовив майже суворо:
— Я до того… І я був козаком незлецьким. Обоє… з ярмарку їдемо.
«Людина однаково безпомічна напочатку і вкінці, — подумав. — І там, і там її життя незрозуміле і має мало значимості. Проте напочатку воно не загрожує нікому».
Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далі з тією ж нещадністю, але без злості й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, відчаю не пригасила гіркота слів, але раптом сам відчув — лунають вони щиріше й переконливіше.
— Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собі в підданство. З твоєю поміччю він того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш на свій нарід. Уже й так у піснях проклинають тебе кобзарі… Чим ти важиш? Повір, Петре, вже тобі не возвеличитися, й слава твоя облітає, як цвіт на терні. Ти цього не бачиш, а всім вочевидь. То що ж лишається? Оці золоті келихи, оці палати? Се — прах! Заплющ на хвильку очі й послухай… Чуєш — дзвін? То дзвонять невільники кайданами в Стамбулі… Ті, котрих занютовано при твоїм попуску.
— А без мене їх не хапали? Може, ще більше!
— Однак той дзвін не про твою совість. А сей — про твою. — Сірко підійшов до Дорошенка, обіперся рукою на стіл. — Послухай, мосьпане, пошли послів у Москву та до Самойловича. Замиріться з ним. Склади з себе чин гетьманський і оддай булаву. Лиха це рада, але іншої, та ще в цей час, немає.
Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сірка, ледве ймучи віри почутому.
— Оддати булаву Самойловичу! Та ти… Ти з розуму спав. Швидше грім прогримить поперед блискавиці, ніж таке станеться.
— Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в січову скарбницю. А далі скличемо в долині Росави раду й оберемо гетьмана.
— Але ж ти сам сказав, що мені вже не возвеличитись?
— Авжеж, — погодився кошовий. — Сподіваюся, що й Самойловича обмине ся честь.
— Прецінь, не для себе хочеш виманити її? — недовірливо повів вогненним оком.
— Го — го — го — го, — зненацька засміявся отаман.
— Тоді для кого ж? — вигукнув з серцем. Гнів, образа знову клекотіли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкі розмисли, які останнім часом розколювали голову, катівницькі муки, що їх зазнавав, споглядаючи свій край. А вже ж і сам не бачив виїзду з глухих суточок, що в них опинився. Гасив запізнілі порухи совісті горілкою й почував, як поволі дуріє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованій державі, родинний затишок, тиху замрію над книгами. В нього не лишилося нічого, опріч срібного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.
— Невже не знайдемо по всій Україні достойного мужа? — сказав Сірко.
— Не бувати тому! — скажено затупотів ногами гетьман. — Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долоні, ніж я випущу з неї булаву. Йди звідси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходійну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замість мізків. Інакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе і нас хочеш обдурити: де ті вольності? Де та єдність? Хто їх дасть? Польща? Москва? Зроду — віку.