— Викинь її, батьку! — гукали запорожці. — Вона турком смердить. На ній кров християнська.
— Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, — хтось спробував погамувати козаків, але його не слухали.
— Ти одурив нас, нишком од коша вів перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! — лунали голоси.
— Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!
Вони розпалювали криком один одного, двоє найвідчайдушніших, а може, найхмільніших, переступили поріг, де в світлі олійного ліхтаря, без жупана, в самій сорочці, вишитій дрібним барвінковим квітом по комірцю, сидів кошовий, їм намагався перешкодити Ніс, пропхався й собі до дверей, але його не пускали.
— Чи ви подуріли, чи показилися, — усовіщав січовиків Ніс. — Кошовий вже спати вкладається. Ви хмільні й дурні. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Січ, запитаємо перед усім товариством.
— Ми хочемо зараз, — осмілілий од горілки, кричав з — за чужих спин Шевчик, перемінивши голос. — Нехай дає одвіт.
— Тобі, пришелепуватому? — взявся в боки Ніс. — Кошовий, далебі, має свій розум.
Шевчик сховався, але інші не відступали:
— Може, він і має, а ти ні. Йди, осавуле, до сучої матері!
Носа зім’яли, одтерли, а самі приступили до ванькирчика ще прикріше. І вже не запитували, а правили вину.
— Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вітчизни.
— Ми вольні, а гетьмани у нас комусь служать!
Кошовий встав, одягнув кунтуш.
— Йдіть геть, — сказав. — Дам одвіт на військовому крузі.
— Зараз давай! — закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало; аж полум’я ліхтаря тріпнулося за відчиненими дверцятами й трохи не погасло. — Ти радився з нами, коли брав її?
Отаман од того крику скипів, його ліва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.
— Не маю нужди радитися з дурнями! — гукнув і схопив Плямкала однією рукою за груди, а другою за плече й витурив у сіни. Плямкало полетів шкереберть, збив з ніг одразу двох. А Сірко вхопив за плечі ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Він хряпнув дверима й мимохіть повернув дерев’яного цюцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у двері вдарила лайка й загупотіли кулаки. Проте двері були міцні, дубові, оковані залізними штибами. Видно, в цій кімнатині мешкав корчмар і тримав тут гроші. Запорожці ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати двері плечима, а вони лише гуділи.
— Несіть колоду! — залунали голоси.
— Лаву давайте. Тягніть її з світлиці!
— Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!
— Розіб’ємо булаву на голові!
Сірко розумів, що то не порожні погрози. Хмільні, розлючені запорожці увірвуться до комірчини, світло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темряві. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на поріг?
Не випадало.
— Ет, чортової матері, — вилаявся скрушно.
З комірчини були ще інші двері — на кухню, а звідти — в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожні сакви, в яких лежали його пожитки, серед них і булава, й вийшов у заснований густими тінями сад.
Запорожці кинулися вже на кінський тупіт, кілька чоловік похапали коні й погнали навздогін. Вони мчали широкою дорогою, ніч падала на степ, немов шатрище чорного, підрубаного намету, коні форкали в темряві й притишували біг. Проскакавши з півмилі, січовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вітер видув з голів хміль, й стало їм прикро за себе і страшно за содіяне. Були як діти: то хоробрі до безрозсудності, то безпорадні до немічності. Кружляли на одному місці й гукали розпачливими голосами:
— Батьку, де ти! Батьку, озовися!
Шевчик плакав.
Сірко не чув того. Він давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радості, не було злості на тих, хто гнався й не наздогнав.
Тихо шелестіла трава, розумний і сторожкий кінь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, віддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини інших Шевчик, і йому стало смішно. Він реготав; коли б на той час хто стрівся в степу, втікав би, прийнявши за божевільного. Йому аж сльози набігли на очі, витирав їх кулаками.
Але те тривало недовго. Похмурість поволі оповила його, голову обсіли сумні думки. Сумні думки — чорні круки на одинокому дереві, й серед них — найбільша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактації з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нібито правильно. Запорожці не пустили б його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всіх січовиків, наперед не розкривши всіх своїх замірів, розкрити ж їх не міг, бо долетіли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вірити. Він живе й боліє тільки ним, дбає тільки про нього. Він помислив за них усіх, а таке завжди не подобається людям. То хіба ж він винуватий, що долею повелено мислити за інших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мізки викрутять, не доміркуються ні до чого.