Не припрошував мене до тих читань і ніколи не розчулювався тільки Солонина, — отаман розбійницький, — маленький, чорний, сидів збоку на пенькові отаманському, поблискував очима, і в його руках поблискував вузький, довгий колійський ніж — їв тільки з ножа. А ходив він, як мул по дну, й появлявся, коли на нього найменше сподівалися. Заотаманував він завдяки винахідливості, хитрості й, мабуть, нещадимості, про яку важко було здогадатися. Це він вигадав обманну дорогу на обманний брід, пробили її в чагарях, навіть обаполами виклали в одному місці, а там броду не було, посередині — яма, в яку й шурхала перша підвода. Інші зупинялися, зчинявся рейвах, отоді й налітали прибиші. Я про те довго не знав і, признаюся, спочатку мався серед тих своїх нових товаришів добре. Вони, коли згадували своє минуле, то з сумом, каялись в содіяних гріхах і божилися, що пішли з приневолі житейської. Особливо скаржився на свою долю Кваша. Саврадимом його звали, але по імені прибиші ніколи один одного не кликали й на імена не озивалися, неначе й не було в них імен. Був це чоловік велетень, тілистий, з обличчям ображеної дитини, він і розповідав, неначе ображена дитина, як жив у матері, а мати прийняла приймака, а в приймака була дочка, і він, Саврадим, спізнався з нею, покохалися, а мати не давала женитися, щоб не посів господарства, й вирішили згладити його з світа, й приймак рубонув сокирою нічної пори, гадаючи, що поцілив його, Саврадима, а зарубав свою дочку, бо в коморі спала вона, а не Саврадим. «А я тоді вхопив його обіруч і вкинув у криницю. Хотів і матір туди пустити, так почала вона проситися, і я пожалів». Розчулила мене вельми й скорбна повість Савки Кажана, літнього прибиша, лисого чоловіка з пацьоркою вусів під гострим носом, чимось схожого на тхорика. Його прогнали з дому рідні діти, аби не заважав їм хазяйнувати, а він вигодував їх сам, бо дружина рано померла і Савка вдруге не женився. «Зайшов я до сестри, а вона годує своїх малих, то я їй і кажу: «Подуши маленькими, а то будеш, як я». Савка при цій оповіді починав плакати, з ним пускав сльозу і я. Еге ж, прибиші були люди сердо — больні й плакали часто, особливо коли випивали. А пили вони майже щодня. Вночі я довго не спав, перебирав ще раз, по—іншому, глибше, розповіді прибишів, жалів їх. Я думав про те, що й розбійники також люди, це ті люди, яких я шукаю, тобто вони — дрібка того люду, одного великого гурту, щось у них є таке, що прилучує до людей, яких я знаю. Таке мені думалося ночами. Вночі розсипи зір губилися в дубовому листі, а зорі там дикі й неласкаві, і не давалися до добрих думок, не було серед них «татової і маминої», а кажани маяли чорними крильми й пугачі пугали, якщо на негоду.
Іноді я думав, бо хотілося так думати, про прибишів, що це люди вільні, сміливі, й тоді вони будили в мені думки про світ широкий і невитоптаний, про те, що можна жити, нікому не підкоряючись і нікому не догоджаючи. Й тоді я намагався переконати себе, що оці люди не винуваті в тому, що стали прибишами: так заспокоював себе, хоч хтось настирливо шепотів мені в вуха, що котрийсь із них, може, й не винуватий, а інші винуваті. Саме через те, вийшовши звідси, я нічого не розкажу про них. Бо, видавши винуватих, видам і не винуватих, і на все життя візьму гріх на душу… Звичайно, я беру його й тепер, бо хто знає, що вони можуть скоїти — убити, пограбувати чесних людей. Так, я піду від них і забуду про них, я побачив ще один окрайчик життя, але не хочу мати з ним нічого спільного.
Й пережив я у лісі таке страхіття, якого не дай Бог нікому, — страхіття горобиної ночі, та такої, якої не бачив ще ніколи. Спочатку лісом пішла хвиля, дерева гуділи й тріщали, і осипалося з них сухе гілля, капотіли жолуді, а деякі розчахувалися й падали, а потім настала громовиця, від якої ломилися вуха, а білі спалахи блискавиць виїдали очі. При кожному новому спалахові блискавиці, при якому було видно, як утікають по стовбуру дерева комашки, здавалося, що дуби падають геть усі. Гриміло то десь далі, то просто над головою. Тріскалося небо, й дух паленини стояв у повітрі. Мені чомусь спало на думку, що така хартуна поперевертає всі шість вдівських млинів, і стало мені шкода вдів і їхніх дітей. Прибиші збилися докупи й попадали до моїх ніг, прохали, щоб повідпускав гріхи, казали, що я один тут праведний чоловік, і веліли, аби заступився за них перед Богом. І я молився, я боявся, але не так, як вони, бо ж знав, що громовиця — Боже наслання, але не кара, наслання — суть природне явище, про це казав і отець Симеон, Бог не карає громовицею, а розвіює важкий дух, що зібрався в повітрі.