Потім ринули води, не струменями, а потоками, і прибиші стояли в воді. А вранці вигулькнуло сонце, й вони одразу забули про все, ще й піджартовували один над одним.
Кожного ранку я плив маленьким човником трусити ятери та крильчаки, і курочки водяні смішно бігли поперед мене по лататтю, й лиска світила білим дзьобом з очерету, а чаєчка майже черкала крилом об мою голову. Дрібне риб’я розсипалося з — під човна, лілії білі та жовті гойдалися й обвивалися довкруж мого весельця. Може, оце воно і є, щастя? Чого ще шукати. Може, оце тут і загніздилася людська правда, яка повела нитку від кривди. Прибиші люди вольнії і добрії, нікого не вбили, при мені ще нікого не пограбували, а грабують вони — кажуть про те самі — тільки багатих, тільки обози купецькі шарпають та панів. Силою їх згладжували зі світу, силою відшкодовують своє. Сила на силу… Сила, насильство це мовби й не по мені, а от воля тут повна.
Одного разу я знайшов у крильчаку дохлу щуку й кілька живих линів. Мабуть, щука спокусилася на линів, запливла, а виплисти не змогла. І не до линів їй було, й здохла зі страху, а лини вижили. Або позапливали пізніше. Одначе ні, вони б не полізли до щуки. Того крильчака ставив не я, певно, поставив його хтось із прибишів давно і забув про нього. Такої великої щуки я ще не бачив зроду, й привіз її, і показав прибишам. А потім кинув за кущ і забув про неї, а вона засмерділася. Й смерділа кілька днів, і ми не могли зрозуміти, звідки йде сморід (щука впала в кущ бересклету сторчма й зависла там), прибиші шаленіли, той дух чомусь особливо нервував і страхав їх. Врешті Солонина знайшов її, обіруч виволік з куща й вдарив мене нею по обличчю. Вдарив не дуже боляче, щука була гнила й розсипалася, але в ту мить на душу мені впала чорна гіркота, щось мовби обірвалося в мені. Я закопав рештки щуки за куренем і того вечора не пішов до вогнища, хоч Кваша трохи на коліна переді мною не ставав. Горе і злість роблять людину гострою. Я почав додивлятися й зрозумів, що прибиська безтурботність не вся щира, що гризота лежить на душі в кожного, що вони весь час щось метикують, зникає то один, то другий, і, пошепотівшись з отаманом, зникає знову.
А потім сталося те, чого я мовби й не сподівався. І сподівався, і боявся його, щось таке стояло в мені на сторожі, маленьке, гостреньке, а тоді враз проросло й пробило груди. Було це як знамення, бо випало на свято велике й грізне — на Головосіка.
Весь той день прибиші були зосереджені, якісь напружені, спати лягли рано, ще до захід сонця, встали опівночі й пішли. Вони вернулися пізнього ранку, і вороття те було лячне, криваве й жалюгідне водночас. Тягли пораненого Солонину, шкандибав ще один прибиш, і не було серед них Кваші, Кажана і Черемухи. Отож, з дев’яти прибишів лишилося шість, і з тих двоє поранені: один у ногу, другий у плече. Прибиші нічого не розповідали, дивилися звіркувато, стривожено, виставили варту з боку дороги. Солонину припоручили мені, і був я за цилурика: мастив Солонині рану на спині барсучим салом, напував окропом, настояним на звіробої та пижмі, годував, як дитину, з ложечки. Солонина постогнував — видко, йому боліло вельми: куля застряла десь усередині, але легені, мабуть, не прострілила, інакше б текла кров з рота. Прибиші нічого не розповідали про свій наліт, були розгублені й злі, між ними раз по раз виникали почвари. Злість у них наростала з дня на день: адже не було чим погамувати страх, залити гіркоту невдачі — горілчані сулії стояли порожні, а потикатися до села боялися. Нарешті вони не витримали й наказали — попросили мене, щоб сходив до шинку. На ту функцію вибирався неохоче. Дали мені дві сулії, заплетені в лозу, з лозовими ручками, дали гроші, розказали куди йти і як матися — вестися. Мабуть, з огляду на свято, в корчмі було повно людей, а корчмар десь відвихнувся, й мені довелося довгенько чекати. І гомоніли всі, звісно, про недавню подію, і з усього того я втямив, що напали прибиші біля роз’їждженого узвозу на гетьманський обоз, який ішов на Дін, напали зненацька й спочатку вдало для себе, але якийсь хлопець на возі вихопив з сідельних кобур пістолі й встрілив одразу двох прибишів — отамана й ще одного, і тоді отямилася вся сторожа і прибиші втекли, навздогін їм стріляли, один упав, а решта щезли в лісі, чи всі живі, чи, може, котрий сконав по дорозі. Дядьки гомоніли, розповідали про розбійників чумакам і всі разом кляли прибишів, а водночас і владу, куди, мовляв, вона дивиться, чого не викоренить це кодло до дна. Двоє чи троє дядьків зацікавлено і, як здалося мені, насторожено поглядали на мене. Мені було страшно, а водночас соромно перед цими людьми. Я мовби вже вчинив щось проти них. І порушив дане собі слово не втручатися в світ. Воднораз я чомусь не міг повернутися й піти, закинути сулії в бур’ян, а самому дременути без огляду. Я ледве дочекався, поки вернеться шинкар та наповнить мої четвертини. Пірив я їх бігом, через поле і луки, а далі лісовою доріжкою понад довгим, геть зарослим лататтям, поміж яким біліли лілії, озерцем, а сам думав. Пекли мене білі лілії, пекли чистотою своєю і нагадували про недобрі мирські діла, про розбій та душогубство, до яких я невільно виявився причетним. Добрі, веселі хлопці, яких я знав, які вечорами так гарно, тихо й сумовито співали біля багаття про сиву неньку і сестру — жалібницю, насправді були злими людьми, які важилися на чуже майно, на чужі життя. Оголеною душею бачив неправоту їхню, захланність і лютість і розумів, що вже не зможу поглянути в їхній бік без докору. Христос учив творити добро і любити всіх, але я почував, що більше любити цих людей не зможу. Бо це не частка того цілого, про яке думав, а язвина його, гноївка, яку потрібно гоїти, але для того замало моїх сил і вміння. Христос укріпив і в рішенні відкинутись від прибишів. Я довго вагався, як мені бути, — боявся, що прибиші не відпустять мене більше від себе, — й тому, скрадаючись, підніс сулії до самого табору, виставив їх на стежці до копанок, а сам, знову ж таки скрадливо, почалапав заступами лісу в ту сторону, куди мав намір пробиватись од самого початку.