Але таке буває після півночі. А зараз під вербами регочуть дівчата, і той сміх пругкою хвилею проходить по Жданові, лоскоче серце: Ждан рідкозубий, але у воду не побіжить. Одрубав отак у думці, а серце чомусь стислося, й він зупинився. А тоді думка — таїна прогнала всі інші думки.
І він покликав:
— Тимку! Ходи сюди!
— Йди ти.
— Ні, ти! Маю справу.
Підійшов Тимко — високий, гарний парубок у китайчатім жупані, місяць вигравав на його обличчі, й було воно мужнє, гордовите. Тимка люблять дівчата. Тимко — Жданів товариш, в недавньому минулому ще й суперник. Незугарний з виду, голий як бубон, Ждан смалив халявки до найгарніших дівчат. Власне, халявок не смалив — тільки закохувався потайно. Був страшенно влюбливий, і всі батуринські красуні по черзі снилися йому ночами. Він знав, що незугарний, знав, що бідний і що жодна з тих дівчат не піде з ним до вінця, й переживав страшенно, й не міг нічого з собою вдіяти. Отак і закохався у високу станом, русокосу Вівдю, дочку багатого чумака Гриценка. Що вже була Вівдя красива, що вже знала собі ціну, а що вже правила за ту ціну… парубки глухої ночі й на кладовище ходили по її забаганці, і в чужі садки лазили, і вкинули соцького в річку, а їй все було мало. Й кривавили один одному пики, і провалювали голови, а вона заливалася сміхом, й кожного вечора проводжав її інший парубок. Одного разу, на зло всій паруботі, забаглося Вівді, щоб її провів додому Ждан.
Отоді й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав Вівдю кілька вечорів суспіль. Але по тому Вівдю почав проводжати Кирик, а далі Махтей, а далі несподівано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й вони помирилися з Тимком. І запалали один до одного парубоцькою приязню, й виповідали один одному всі, які мали, таємниці, й Тимко пристав на Жданів замір тікати разом на Січ. Спочатку пристав, а потім чогось передумав. Ось тепер Ждан поверне його на старе.
— Чого біжиш, як з пожежі?
— Тимку, ходи ближче… Я тобі скажу таке… Розумієш, я припадком прочитав московського листа у гетьманській світлиці. У листі вказано, аби дали запорожцям хлібного й порохового перевозів, аби гетьман послав на Січ і свої обози. А турок збирається йти війною і на нас, і на Москву… А гетьман того листа не показав нікому й спалив у грубці. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемінити свій намір…
Навіть при місячному світлі було видно, як поблід Тимко. Обличчя його перекосилося, нижня губа одвисла.
— Ти… ти… — зашепотів він… — цс — с. — І оглянувся на кущ, що чорнів неподалік. Ще й присів і приглянувся проти води.
— Дурне мелеш… Хто тобі повірить?
— Архімандрит попросить гетьмана поклястися на Євангелії.
— Та ти тямиш, що молотиш. До архімандрита як до неба… Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такі мудрагелі в льохах гризли заліза. І знай: ти мені нічого не казав… Цур дурня… Забудь… То вищії помисли. Ми й справді кузьки.
— Ти не кузька, а блощиця, — скипів Ждан і крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку річки віяло холодом.
— Йди вже, — понуро, тихо мовив Тимко. — Проспися. Бо… Якщо мене візьмуть на квестію…
— За що тебе брати на квестію. Ти — нікчемний заєць. Скуби собі капусту.
Тимко опустив голову.
Ждан плюнув під ноги й почовгав по стежці вгору. Йому самому було страшно, й не знав, чи витримав би ті люті квестії, яких, правда, сам не бачив, але про які чував. Але ж, подумав, у світі є щось більше за власний страх. І навіть за життя. Якщо напружитися… Якщо зібрати воєдино волю — можна витримати. Від широкої, обплутаної корінням дерев стежки відбігали в боки інші. Ждан несамохіть повернув на одну з них. А може, й не випадково. Вона вивела його берегами на гору, далі привела по широкій межі до новенької дерев’яної церкви. Липовий, котрий ще не потемнів, дашок блискотів проти місяця, як слюда. Церкву спорудили на місці старого церквища, ще й бур’янів довкола не викосили. За ними не видно було давніх настоятелів храму, могилок їхніх.
У хатині біля церкви, власне, у сторожці, доживав віку колишній дяк у абшиді Хома, двоюрідний брат седнівського дяка, звідки його й знав Ждан. Обидва дяки дуже схожі один на одного, обидва не піднялися на вищі щаблі церковної драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але самі бідували. Нині в новій церкві новий дяк, а Хома справляв сторожівську службу. Перебивався він з ячмінної куті на воду: десь прочитає канон на ісход душі, комусь напише клопотання до полкового судді або й до гетьманської канцелярії. Дуже любив писати ті папери Хома Хом’як, тільки не любили їх читати в канцеляріях. І не любили самого дяка, може, через те й дочасно виперли з церкви.