Запах рідної луки одразу притлумив запахи всіх інших, нехай і розкішних, полів і луків. Країна дитячих споминів, у яку вели рідні стежки, була багатшою, ніж всі інші країни. А він таки ж набачився за останній місяць країв і земель, їхали степами й лісами, минали міста і села, й пригод їм лучилося чимало. Напали на них розбійники, і, може б, він і погинув, якби саме не спав на дні воза. Вже загинули сотник і двоє челядників, а Ждан тоді викублився з соломи й не розгубився — дістав з сідельних кобур (сідло лежало на возі) два пістолі, з одного випалив у широку спину розбійницького отамана, з другого — в низенького, схожого на тхора розбійника в кожушаній жилетці, одягненій на голе тіло. Отож він понюхав пороху і врятував гетьманську кореспонденцію на Дон і подарунки старшині, які везли в чотирьох зашитих мішках. Його славили і порятовані ним сердюки з гетьманського обозу, й донці, яким привезли щедрі гостинці, й приохочували лишитись на Дону, і якби щось раптом не поманило Ждана в рідні краї — лишився б. Правдиво хтось сказав: тільки та земля твоя, на якій народився. Там, на Дону, співали українським козакам пісень три руді красуні — внучки отамана в абшиді, сивобрового пасічника, і Ждан спочатку думав, що вони співають йому. А тоді розупевнився. Надто вони були красиві, й надто самовпевнений і нахабний був сердюцький підосавулець Лещенко, танцюрист і хват, балакун і співун. Три внучки пасічника лишилися в пам’яті як три руді хмарки. А в Батурині на нього чекає пухкенька, чорненька Парасочка. За всієї несерйозності її сміхотливої вдачі та й при деяких її недосконалостях, у неї вистачає розуму поцінувати кохання молодого цнотливого козака.
…Босими, в порепах ногами гонив він оцією дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастівником, він брів за ними. Трава була сива од інею й холодна, аж обпікала ноги. Отам, на Крячковій могилі, він обідав. Отам, у Лаврентійовому болоті, ловив штаньми карасів. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови — й вони сколочували її до дна. Карасики були дрібні і чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустіші тумани, і їхнє біле полотно дерли невидимі деркачі. Отам, під олешиною, вовки розірвали Явдошку — обороняла теля, після того якийсь час пастушків супроводжував дід Реп’яшок з рушницею. А ото синіє Неситів бір, туди вони ходили по малину, хоч і боялися вовків.
Ждан блукав по луках, по полях, він мовби прощався з ними, щось йому підказувало серце, а може, воно летіло поперед нього, вказувало йому путь.
Вернувся на панський двір, і його запросили до столу. Сьогодні в гетьмана іменини, й челядь гуляла. У великій челядницькій світлиці стояли столи, баби й молодиці подавали страви. За столами сиділо чоловік сорок. Сердюки з варти бенкетували в малій світлиці. Не пили тільки ті, що стояли на варті в покоях, та ще один, який вартував льох. З правого боку від Ждана сидів Сидір Колиска, Ждана кортіло розпитати його за Парасочку, одначе не запитував — соромився.
А Колиска й собі не звертав на нього уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут, то там, затихала, аж раптом зринули тихі голоси. Ждан почав дослухатися й собі. В’язав слово до слова, думку до думки й вив’язав вервечку. В сусідньому селі Макишині, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зріла змова. Колишні вольні козаки, яких останньою полковою ревізією записали в підсусідків, збиралися послати в Москву посольство з суплікою на гетьмана. Та коли б тільки цю одну скаргу хотіли внести у високі цареві вуха, а то ж вивідали й інші недишкретності гетьмана, навіть щось таке про війну з турками, й списали на папір все. Збирали гроші, двоє призвідців — козаки Гулько і Зайченко — лаштувалися в дорогу. Але знайшовся здрайця, козак Сулія, виказав їх. Сердюки запрягли коней у воза з кліткою, в якій возять продавати на базар гусей, поклали туди зв’язаного Сулію, й поїхали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулію взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв’язали, щоб вивідав усе до кінця. Для цього всіх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей підступ розгадали й прибили Сулію трохи не до смерті. Сьогодні вранці той поволікся додому показувати синці, які йому буцімто намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестію.
Та звістка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманські милості в’їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем — троюрідним братом по матері. Це з ним пасли вони на Рокитянській луці корови, ловили в болоті карасі й обідали на Крячковій могилі. З неї злітали вниз, наслідуючи степових чаєчок… Це ж, міркував Ждан, він уже ніколи не погомонить з мрійливим Трохимом Гульком, не почує його скрипки, його тихого сміху. Й захотілося йому побачитися з Гульком. Так захотілося, хоч і смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гулькові. Все — таки він, Ждан, присвічував гетьманові.