— Я не все зрозумів, — на мить перебив Владислав, перемінившись на обличчі. — Про оті торги. Який же товар? У неї — дитина, у вас — куля або шворка на шию? Так? А далі…
— Чекай ти! — махнув рукою Казимир. — А як шворка, то що? Тільки трошки, було, посиніє… Ну от… і збив мене з розповіді. Ага. Оце той самий хлопець. Бач, який чорний.
— Він лишився сам?
— Його матір татусь подарував одному панові з Варшави. А Яна виховували ось тут, у фільварку. До п’ятнадцяти літ. А потім я віддав його до війська на вишкіл і наказав навчити грамоти.
— І парубок не знає, хто він?
— Звичайно. Я йому сказав, що він син бідного безземельного шляхтича й що його батько загинув у війні з Хмельницьким.
— І він забув рідну мову?
Казимир зареготав.
— Та він і не знав її. — І враз його обличчя стало серйозне. — А що вже вірний мені. В огонь і воду за мною і поперед мене.
— Так, це важливо, що своєї мови не знає, — промовив Владислав. — Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар.
— Щось подібне.
Владислав довго потирав пухкою рукою підборіддя.
— Поганий чоловік був твій татусь, а мій дядько.
— Це ж як поганий?
— Не можу сказати й як. Дуже.
Обличчя пана Казимира поблідло, він схопився з стільця й вдарив кулаком по мармуровому столику. Кутики його губів затремтіли. Одначе стримався.
— Їдь звідси.
— Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домі.
— Євнух! — таки гукнув навздогін Казимир.
За хвилину до ґанку, де чорніло вибасуване в спориші кінськими копитами тирло, під’їхала карета. Казимир стояв біля вікна, лівою рукою тримався за довгу портьєру з китицями. На мить в його очах спалахнули лихі вогники, але він не дав їм розгорітися у вогонь помсти. Довго стояв, роздумував. Вже карета зникла за ворітьми, вже віддаленів стукіт копит, а він все стояв, прихилившись до лутки вікна. Якась думка звивалася на дні його серця — серед гніву й злоби, серед глуму і насміху над невдатним двоюрідним братом. Раптом вона випливла нагору. Казимир плеснув у долоні. Неначе з — під землі вродився козачок у червоних чобітках.
— Лукину, вишивальницю.
Лукина увійшла й зупинилася біля дверей. Пан обвів її постать гострим поглядом. В першу мить йому здалося, що її очі займають все обличчя. Такі були великі й зболені. «Тьху ти…» — вилаявся про себе пан. І подумав, що з цією дівкою йому й поталанило, і не поталанило. Була вона дуже цнотлива, відлюдькувата і якась… гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищі? Підступитися ж до неї вдалося тільки за допомогою вина. Вона впивалася до нестями й тоді нагороджувала любощами, не відомими Казимирові раніше. Тільки зо два рази прошепотіла якесь інше, не його ім’я. А по тому ставала знову як горіх серед колючого гілля. І кілька разів панові спогадувався ножик із скіска. Було смішно, а трохи й лячно. І все ж… Є щось у цій дівчині. Була б вона шляхтянкою… Просто якби він був молодший і зумів закохати її в себе. Незвичайними розповідями, хоробрістю, чоловічою силою, ніжністю, подарунками. Про таке він колись мріяв. І такого йому не стрілося. Спочатку війна, та й був живий татусь, він сидів у цьому маєтку.
— Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, — гарикнув Казимир, бо ж згадав, що саме Владислав помітив осмуту цієї дівчини.
Лукинині губи смикнулися, з темно — вишневих стали білими, а з куточків очей скотилися дві сльози.
— Я… я в тяжі, — прошелестіла вона.
Пан наморщив високе чоло.
— Ну й біда мені з цими дівками, — спробував повернути все на жарт. — Ледве з якою пересплю, уже й понесла. — І осміхнувся погордливо, хижо. Хоч насправді це була четверта дівчина, яка завагітніла від нього. Стояв, роздумував, що робити. Відправити в Піски чи Козине?