Оникій теж стрепенувся:
— А може, нехай сватається Йосип. Він старший.
— Сказано — Філон.
— Філон так і Філон, — одразу здався Оникій — Воно справді, Текле, діло трохи таке… Але ж цілий Лимарів хутір. Звідки будете її сватати?
Осавул знизав плечима:
— З дому, вона вже вдома.
Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душі на таке. Хоч, звичайно, було їй і кривдно: сподівалася, що поодружуються сини нехай і не на найкращих дівчатах, нехай і не на красунях, але на чистих, не з панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре… якщо добре. Вона перша й сполошилася:
— А якщо Філон не захоче?
— Як — то не захоче, — здивувався осавул. — Пан наказав. Кличте хлопця.
Йосип пішов і по якомусь часові вернувся з Філоном. Було видно, не втерпів, дорогою все йому розказав. Бо Філон не привітався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозі й прорік:
— Я женитися ще не буду.
Його лице дивно мінилося.
— Як це ще не будеш? — не зрозумів осавул.
— А так. А на Лукині — то й ніколи.
І зціпив зуби, аж потемніли вилиці з молоденьким, лише кілька разів потятим бритвою пушком.
Осавул спантеличився. На таке він не сподівався.
— Та ти знаєш… ти знаєш, що мелеш, — мовив навіть не погрозливо, а злякано. — Та тобі… Та тебе…
— Скажіть панові: не одружуся на Лукині, хоч убийте.
— А коли б на мене… — сказав Йосип.
— От і женися, — витиснув крізь зуби Філон.
— Сину, змирися, — просив батько.
— Ми його змиримо канчуками, — погрозливо мовив Лизько.
— Я все одно на Лукині не одружуся, — сказав Філон, і така була в його голосі затятість, так яро палали його очі, що осавул взявся за шапку. Його провів на вулицю Теклин плач.
— …Як це не хоче одружуватися? — здивувався на Лизькову оповідь пан Казимир. — Приведіть його сюди.
Двоє гайдуків привели Філона. За пановою спиною стояв Ян.
— Чому це ти не хочеш одружуватися на такій гарній дівці? — здивовано й мовби м’яко запитав пан.
— Бо… не люблю її, — одказав Філон. — Стояв на блискучій підлозі, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, і стояв міцно. І сам був міцний — шия бронзова, лице смагляве, відкрите. Це дратувало пана.
— А я велю.
Філон мовчав.
— Утямив?
— Над нами, пане, ще є Бог, а він мені не велить, — сказав Філон, не опускаючи очей.
Ці слова привели пана в нестямний гнів.
— А я наказую… І тобі, й твоєму хлопському Богові. Слово гонору, ти візьмеш Лукину за жінку.
— Не візьму, хоч убийте.
— Візьмеш! — верескнув пан Казимир і затупотів ногами. — На конюшню його.
Гайдуки підхопили Філона під руки, потягли з покоїв. Вже зайшов вечір, і на конюшню принесли дві свічі. При їхньому хисткому світлі його й били. Форкав у міцній загорожі жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тільки напівсили. Один навіть просив Філона: «Ти кричи». Філон не кричав. А тоді на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистіли на всю силу. Коли Філона підвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тіла.
— Ну! — процідив крізь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. — Гарні в тебе бояри?
— Це, пане, не мої бояри, а ваші.
— Що — що? — не зрозумів пан.
— Кажу, що на моєму весіллі бояр не буде. Бо не буде самого весілля.
— Засічу до смерті і мертвого женю…
— Хіба що мертвого.
— Гайдуки!
— Ваша світлосте, — зашепотів за Казимировою спиною Лизько. — Я хочу вам щось сказати.
— Що ще там? — невдоволено озвався пан, але ступив у темінь.
— Є ще один спосіб, — проникливо, лакейським голосом шепотів осавул. — Колись, пам’ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото… Замкнули на ніч у порожнім вітряку і запустили вітряк. Воно, знаєте, порожній, він гуде, як гаспид. Камінь шкиргає, іскри сиплються. Ну, як у пеклі. Вже за півгодини застукотів той у двері й зізнався.
Пан замислився.
— Що ж, мені одного млина не шкода.
— Та отой, крайній од шляху. Він уже старий, камінь з’ївся, міняти треба. А воно вітрець набирається. — Й підняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивіться, який вітер.
Пан руки не підняв, посмикав себе за вуса й сказав:
— Роби. Тільки варту постав, бо він, бачу, такий, що й втекти може.
— Не втече, — пообіцяв осавул.
На драбинчатім возі четверо гайдуків і осавул привезли до млинів Філона. Він не знав наміру своїх катів, одначе здогадувався, що вигадали вони щось надто лихе, й збирав себе на силі. Лють клекотіла йому в грудях, боліло серце, а на ньому закипали сльози. «Якби вона хоч не сміялася», — ця думка не полишала його голови, вона й тримала на чорній, важкій струні.