Тією юшкою я вже не снідав, нею він відпоював мене, бо я горів, мене спалював внутрішній вогонь, і в голові кипіло, неначе в казані, що стоїть на жару. Відпоював він мене також всілякими травами й мастив мені в горлі квачиком — барсучим салом, бо ж з горла, сказав, усе й почалося. Я лежав у його кузі на примостку, а він сам спав надворі — ночі, сказав, тепер теплі, й спати там він звичний. Як став я одужувати, то почав думати про те, чи зміг би прожити отако, в безлюдді, на самому жалі небезпеки, не маючи ніякої віддяки й нічим не тішачи свого самолюбства. Я думав про те, що таке слава, хоробрість і що таке праведне життя. Я приглядався до цього нетяги, який майже не знає грамоти, який і слова молитви позабував, позамінював їх своїми, й на мою душу спадало щось таке, від чого хотілося плакати. Я не бачив у житті людини, яка б так вірно й безкорисливо служила Богові та вітчизні, я бачив відважних войовників, але їх підпирає слава, їх кличуть переможні погуки — яса, вона висить на кінчиках їхніх шабель, але, мабуть, справжня яса, яко світло побідне й незгасне во славу вітчизни, — отуто, сяє в степу над оцим чоловічком. Він служить не за шану від товариства, не за золоту зброю й хутори, а просто так, щирістю й нелукавством своїм, чистотою діянь і помислів.
Від тих думок у моїй душі щось засвітилося ясним світлом, і я зрозумів, що діткнувся до чогось ясного й великого, а до чого — не відаю.
Як ми прощалися, я став перед дозорцем на коліна й поцілував його руку, він неймовірно зніяковів, бо думав, що я так віддячую йому за кулешу та юшку, за трави та кугу. Але я сказав, може, трохи й велемовно, але щиро, що вклоняюся йому від усіх тих сиріт, які отамо, за нашими спинами, за всіх вдів з малими дітьми й за всіх тих, кого не вигубили татари та інші вороги. І тоді я не втримався, заплакав, а Сироватка погладив мене, неначе маленького, й раптом згорнув човником руки з лівої щоки сльозу та сказав, що в нього був син, який мав стати славним козаком, а чи є він зараз, невідомо, бо випала синові тяжка доля: він або порубаний турками, або потрапив у неволю, а може, блукає по світу, як оце блукаєш ти, бо ж нібито бачили його на якомусь хуторі. Я сказав, що молитимусь за його сина й що вірю — живий він, склалося йому так, багато тепер всілякого люду мандрує, ось і я: є в мене рід — плем’я — брати та сестра, а я заблукав аж на край нашої землі, на край горя нашого.
Сироватка провів мене ще трохи й показав, як пройти до Тавинської залоги.
З козаками Тавинської залоги я примандрував на Січ, і поселили вони мене в своєму курені.
Раніше в моїй уяві Січ поставала в дзвоні срібних сурм, громові тулумбасів, злютованих лавах козаків, які гарцюють на конях, погрозливому мовчанні чорних гарматних дул, а виявилося, що тут мовби величезне село, а біля нього ще одне, з тими ж турботами, що й скрізь, клопотами і роботою. Щоправда, жерла гармат на фортечних мурах я побачив, але й ті жерла були якісь мирні, а самі гармати мовби сонні, на них сідали горобці, й сорока чичекала на найбільшій гарматі, яка виглядала з надворітньої башти. А що клопоти, що робота — всім потрібно щось їсти, в щось одягтися та взутися. Отож і туляться біля Січі у всіляких коморах, прикомірках кравці, шевці, хлібопеки (декотрі розбагатіли, поставили зруби міцні, хати в наличниках), і ковалі, і шорники, й горщечники, і брагарники; декотрі козаки обшивають себе самі, деякі наймаються до тих — таки цехових майстрів, хоч і гребують ними, і кплять з них. Сюди везуть олію та солонину, пшоно й борошно, й пшеницю та просо в зерні, і вже тут мелють та обдирають — на горі вітряки, неначе збитошні хлопці, махають руками — крильми. І вози, з поприв’язуваними до драбини, задертими вгору голоблями та дишлями, замокають в роз’їждженому піскуватому заїзді чортомлицької затоки, й пахне тут дьогтем та галушками з часником, і півень кукурікає на перелазі в продавця дьогтю. Дьогтьових комірок тут кілька, дьоготь чорний, з запахом терпким, що забиває дух, і однак тямковиті запорожці довго вибирають, вмочують квача та дивляться, як збігає чорна цівка, нюхають, а то й пробують язиком. Чорніють кузні понад Чортомликом, повипинали свої викруглені пнища, на яких гнуть ободи, стельмашні; різник стоїть у воротях клуні—різницької та гострить ніж об ніж; пекарі збіглися докупи й щось показують один одному — чи сваряться, чи радяться. Здебільшого курінні кухарі мають наперед домову з певним пекарем, різником, олійником, а є й такі, що шастають по всьому базару, сподіваючись вигадати гріш.