Я не вмію ні молоти, ні м’яти глину, ні терти порох, ні продавати дьоготь, ні різати бичків, отож запропонував свої послуги ієромонахові в церкві, і він доручив мені переписати канонік, псалтир та цвітну тріоду, і я не тільки мав що кинути в курінну карнавку, а й заробив за два тижні єфимок, алтин і два гроші.
Отож усі запорожці тут займаються хто чим може, одначе не побачив я розгардіяшу — закони і звичаї січові суворі, й допильновують їх строгі січові діди. Кошового отамана обирають щороку й курінних також, і ще двічі на рік вони складають звіти перед кошем та куренями, і тоді кожен може виказати своєму отаману кривду, й можуть прогнати негожих отаманів, а приховати від товариства — бодай дещицю — того зась. Та й куди ти її подінеш, хіба що заховаєш у матню. Адже ні кошовий, ні курінні не мають такого привілею, щоб їсти окремо від козаків, мусять снідати, обідати та вечеряти в тому курені, сидіти на тому місці, з якого вивершилися в отамани, і спати мають також на своєму козацькому місці в курені (маленький привілей має отаман Сірко: він мешкає в курінному прикомірку, позаяк має великі заслуги перед товариством та й літами не молодий), і не мають вони права приймати наодинці послів, а також гостей, і кожному скрізь козацькою регулою визначено місце й ту межу, до якої може доступити. В запорожці безборонно йти буть — кому, але тому, хто має двадцять пар волів, чого сюди йти? Нужда, кривда жене на Січ людину, се здебільшого бідаки одвіку та люди, покривджені панами і старшинами. Землі тут неміряно, вся вона дика й родюча — ломовий чорнозем, — це вочевидь навіть мені, але ж вона вся до решти в громадському січовому володінні, й ще ніхто не отримав жодного її сажня на довічне користування, гніздюки, сидні арендують угіддя за ярликами. Є арендатори й зі сторони, вони випасають скот, коні. Й приорюють трохи землі, але над кожним вдень і вночі висить загроза татарських розорень або й полону, отож посидів, трохи розжився й втікай.
Запорожці, як і всі інші жителі, люди всілякі — щирі й лукаві, правдиві й хитрі, роботящі й ліниві, богомільні і байдужі до церковної служби, хоч є серед них чимало таких людей, яких немає деінде: служать Богові молитвою й шаблею, Богові та вітчизні, і в тому все їхнє життя й сутність їхня. Строгі се діди й справедливі, і подобаються вони мені більше за чернечих схимників.
Але є й люди безпечні, які живуть одним днем, можуть прогайнувати, прогуляти все до останнього гроша. Проте чимало є таких, які сподіваються стулити гріш до гроша, купити якесь обійстя, стати господарями, хоч і приховують ті свої бажання та надії, й також вдають із себе безжурних гультяїв. Гроші свої вони ховають на островах, у скарбних місцях, понад річкою Скарбною, куди ходити просто так зась. Я бачив одного такого, впійманого з лопатою, свердлом та сокирою, — довбав дуби та осокори, копав луговину, шукав чужі гроші й був спійманий на тому вчинку та тяжко покараний киями. Так само суворо карають тут зрадників або тих, хто вступає в таємні перемови поза Січчю, всі перетрактації з іноземними державами провадяться тільки на великому крузі. Запорожці поклялися не вести таємних зносин за спиною Москви, і в Москві їм пообіцяли не вести без них ніяких перемов таємних з татарами, турками та поляками, й коли торік посольство малоросійського приказу, яке правувало в Крим, не одкрилося з своїми намірами, його пустили під лід. Те саме чинили й зі своїми, хто вів таємні домови з турками або татарами.
Їздив я на дніпрові пороги, вони приголомшили мене своєю величчю, своїм вічним гомоном і оселилися в моїх грудях навічно, без них, мабуть, наша земля втратила б крихту величі і тієї високості, якою нагородив її Бог. На той час в тамтешній паланці помер значний козак Сова, він заповів, щоб поховали його на старому козацькому цвинтарі; й доправляли його домовину велетенським дубом; пливли ми півдня й ніч, козаки сиділи мовчазні, а посередині стояла домовина, на вікові якої було намальовано, як рубається козак Сова з басурманами. Човен плинув легко й швидко, а здавалося, що то біжать ліси та горби, біжать і зникають у нас за плечима. Я тихо читав канон, читав псальми і молився. Молоді чубаті козаки понесли на крутих плечах домовину до церкви, там ще раз відспівали старого козака, й велетенські, як гори, воли димани повезли Сову на дніпровські кручі, на старий цвинтар, з якого видно й Дніпро, і плавні, і весь Великий Луг. На поминальні гроші козаки справили вечерю, й ніхто не плакав, а тільки співали сумовитих та печальних, як осіння ніч, пісень. Знаю я різнії мови, знаю грецьку, й латинську, і московську, і трохи польську та німецьку, але таких печальних пісень, либонь, немає ніде. Й таких широких, таких голубливих, та мрійливих, і легких, як ластівчине крило. Пісня тримає Січ і народ мій і триматиме, поки й світу сього.