Один тільки раз почув уривок його розмови з писарем Яковлєвим, зупинилися на майдані й гомоніли.
— Без сусідів не проживеш, — мовив отаман.
— Але ж то такі сусіди… — спробував заперечити Яковлєв.
— Неприятель окрутний — теж сусід. Сусід може спалити хату, але в тебе з ним одна межа.
— Сусід завше хоче пожаковати…
— Це правда. Через те ми не будемо з тобою вирішувати сеї справи самі, а пустимо на голоси.
Вони пішли далі, а я лишився стояти, не втямивши з тієї розмови нічого.
Побував я на козацькому крузі. Я бачив, як шанують козаки отамана, яке рахманне його слово. Я не побачив там запобігливих поглядів, якими б козаки лізли в очі старшому отаману: дивися, як я тебе уважно слухаю, який я тобі вірний, тягни мене за собою, буду служити, як пес господарю. Козаки не бояться отаманів, через рік вони стануть такими ж, як вони, і понесуть одвіт, якщо отаманували неправдою.
Вечорами, перед тим як поринути в сон, я пробував думати за отамана. Проживши таке життя, перерубавшись у стількох січах і не здобувши нічого в кінці — адже це страшна правда, — не бачачи на овиді жодного залізного стовпа, до якого можна б прив’язати коня — позаймали ті стовпи інші, не пускають до них козака, — чим може заспокоїти душу? Тільки тим, що потрібно й далі стояти незрушно, не допустити до гіршого; нині турок і татарин дужі неймовірно, ось — ось підломлять під себе наш край, заберуть у вічну неволю. Це туча найбільша, вона весь час висить на овиді, і її не можна спускати з ока. Я так розумів турботи отамана й ті приготування, непомітні, непоспішливі, які велися на Січі. Готувалися проти турка чи татарина, те не приховували, а де, в якому місці зітнуться дві сили, не відав ніхто, опріч отамана. Я боявся, що він піде в похід, а за цей час щось станеться — з ним чи зі мною — і так я й не погомоню з ним. Мені ж здавалося, що саме в нього я можу запитати про найзаповітніше, довідатись про оту найбільшу правду, задля якої залишив затишне місце, улюблені книжки, мудрих учителів і вирушив у широкий світ. Він знає, він мусить знати!
З тими неспокійними думками лежав я однієї ночі в курінній комірці, осавул дозволив мені там помешкати якийсь час. Комірка розділена на дві половини, більшу та меншу, в більшій тримали збрую, припаси, її замикали великим замком, в меншій лежало всіляке начиння для ремонту, там, у куточку, на оберемку сіна я й розкошував. Щойно почав дрімати, як скрипнули двері і по якомусь часові скрипнули ще раз. Я злякався, бо відчув, що хтось стоїть у теміні, мовчить і дише. Його дихання було тихе, але не скрадливе, це було дихання не втікача, а того, хто ловить! Серцем я відчув небезпеку; я знав, що взяти в мене нічого, окрім душі, й страшно було подвійно — адже прийшли по неї. Я знав, що не віддам її без боротьби, приготувався до опору.
— Хто це зайшов? — запитав якомога впевненіше. На відповідь почулося сопіння і щось схоже на сухий сміх.
— Той, хто тебе шукає. Хто мав прийти давно.
— Мені ніхто не потрібний. І я не потрібний нікому. Я ні в що не втручаюся…
— Ти вже втрутився.
— То моя справа.
— Твоєї немає.
Я давно здогадався, хто цей нишковий чоловік.
— Ти від Дем’яна Дем’яновича?
— Не від нього, а він сам.
Я скулився й став маленький — маленький. Одначе мені й цього разу шалено пощастило. В цю мить забрязкотіла клямка в дверях куреня й звідти долинув голос:
— Ти спиш, Дорофію?
Була середина літа, стояла задуха, й козаки, якщо їм не спалося, кликали мене, щоб почитав щось по пам’яті з житій святих чи яких інших книжок. Так трапилося й цього разу. Я не зважав на застережне шипіння біля дверей і голосно відгукнувся:
— Не сплю.
— То, може, не поспиш трохи з нами?
— Охоче, — знову відгукнувся я, схопився на ноги, вузенько прочинив двері, відсторонивши того, хто стояв біля них, і шмигнув у рятівну щілину.
Тієї ночі я спав у курені. А наступного дня було оголошено про козацький похід на Крим. Я благав курінного, благав знатних козаків куреня, щоб мене взяли з собою, і врешті—решт курінний погодився, вписавши мене в компукт замість цилурика, які на той час, одразу аж двоє, собі на безголів’я, а мені на щастя, захворіли. Не можу сказати, звідки в мені взялися сили на те рішення, либонь, все моє попереднє життя готувало мене на нього, — у кожної людини є найвищий пруг, на який вона, якщо трапляється нагода, має вийти хоч раз на віку.