Коли надійшов час, Мару посадили в пологове крісло, станок із брусків, у якому вона могла напівсидіти, напівлежати, і прив’язали до цього станка курку, щоб її пурхання прискорювало пологи. Це були болісні пологи, тільки через день Мара відчула гіркий холод у стегнах. Бабка промовляла, заклинаючи, над нею, рахувала кликала її на ім’я, рахувала.
І от дитина народилася, і, дивись, це був хлопець. Синьо-чорна, брудна, в слизі та крові була його шкіра, але він кричав, і кричав так, що крик його відбивався від стіни. Це була добра ознака, і що дитина з’явилася на світ у суботу, теж було доброю ознакою. Не зважаючи на суботу, взяли теплої води на купання, і влили в неї вина, коштовного єшкольського вина. Обережно виправляли руки та ноги дитини, і покрили м’який череп її кашкою з нестиглого винограду, щоб відстрашити всяку нечисть. Її намазали теплою оливою, обсипали її порошком із мирри, завинули її у тонке полотно. Мара ощаджувала на своїх убраннях, щоб дістати для дитини найкраще полотно.
Янікі, янікі, або добре також ілді, моє дитя, моя дитиночка, моє маленятко, і гордо звеліла вона посадити другого дня кедр, бо це був хлопець.
Геть усі дев’ять місяців думала вона про те, яке ім’я повинна дати хлопцеві. Але тепер, у цей тиждень перед обрізанням, коли вона мусила це вирішити, довго вагалася. Нарешті вирішила. Сказала покликати до неї писаря і продиктувала листа:
«Мара, донька Лакіша, вітає свого пана, Йосифа, сина Маттіаса, священика першої черги, цезаревого друга.
— О, Йосифе, мій пане, Ягве побачив, що недогодна була тобі служниця твоя, і він благословив моє тіло і вдостоїв мене народити тобі сина. Він народився в суботу, і він важить 7 літрів 65 цуців, і його крик відбивався від стіни. Я назвала його Симеоном, тобто «сином послухання», бо почув мене Ягве, коли я була недогодна тобі. Йосифе, мій пане, вітаю тебе, і стань великим у світлі цезаревого сонця, і хай лице Господа сяє над тобою. І не їж пальмової капусти, бо від того тобі завжди давить на груди».
В цей самий час, ще до того, як він відібрав від неї листа, стояв Йосиф у церемоніальному залі александрійської громади. Він був ще блідий і дуже слабий після бичування, але тримався прямо. Поряд нього стояли як свідки гросмейстер Теодор бар-Даніель і президент августівської громади Нікодим. Головний суддя Базілід сам провадив засідання, і три доктори брали в ньому участь як судді. Перший секретар громади писав під диктовку головного судді, він писав, як встановлено законом, на пергаменті з телячої шкіри, писав гусячим пером і густо-чорним чорнилом, і пильнував, щоб документ мав точно дванадцять рядків, по числовому значенню слова Гет, гебрейського слова для розлучного листа.
Йосиф, у той час, як гусяче перо скрипіло по пергаменту, чув у своєму серці шум, дужчий за це скрипіння. А був це той різкий шум, із яким Мара, донька Лакіша, роздирала своє убрання й свої сандалії, безсловесно, ґрунтовно, коли вона одного сірого світанку повернулася від римлянина Веспасіана. Йосиф гадав, що він забув цей шум, але тепер він знову чувся тут, і дуже голосний, голосніший за рипіння пера. Але він робив свої вуха глухими і серце своє тугим.
А секретар писав так:
«Сімнадцятого дня місяця кізлев у році 3830 після створення світу, в місті Александрії, на Єгипетському морі.
Я, Йосиф бен-Маттіас, названий Йосифом Флавієм, юдей, що перебуваю зараз у місті Александрії на Єгипетському морі, згодився власною волею і без примусу відпустити тебе, звільнити, дати тобі розлуку, тобі, моїй шлюбній жоні Марі, доньці Лакіша, що перебуваєш нині в місті Цезарії на Юдейському морі. Ти була досі моєю дружиною. Але тепер будь вільна, відпущена, розлучена зі мною, так що тобі дозволено розпоряджатися в майбутньому собою, так що в майбутньому ти будеш дозволена для кожного.
Цим ти дістаєш від мене повідомлення про звільнення та розлучний лист по закону Мойсея й Ізраїлю».
Документ був переданий особливому довіреному з писаним дорученням приставити його Марі, доньці Лакіша в Цезарії, і передати їй у присутності президента цезарійської громади та дев’яти інших дорослих чоловіків-юдеїв.