— Стільки грошей я ніколи не роздобуду, — сказав Йосиф в’яло.
Веспасіан підійшов до нього.
— Ви ж повинні написати книгу. Надзвичайну книгу. Закладіть цю свою книгу, — порадив він.
Йосиф стояв зажурено. Веспасіан дав йому маленького щигля, усміхнувся:
— Вище серце, мій юдею. Через шість або сім років ми скажемо прислати хлопця до Риму і подивимося на нього. Коли він схожий на мене, тоді ти дістанеш свої п’ятдесят тисяч назад.
Йосиф ніколи не клопотався грошима. Звісно, його ґрунти в Новому місті Єрусалимі конфіскували макавеїсти; але коли римляни стануть там знову панами становища, вони йому їх повернуть. Поки що він жив на утримання, яке виплачувалося йому як товмачеві й урядовцеві цезарського секретаріату. Частину цього утримання він звелів пересилати Марі. Бувши майже завжди гостем Тита, він міг в Александрії жити широко й приємно і не маючи багато грошей. Але вишукати з власних коштів 150 000 сестерціїв, які вимагав від нього цезар, він не міг і думати.
Можливо, він міг би позичити гроші у великих панів із юдейської громади, але боявся пересудів, безпутних, патетичних ганьблень макавеїстів, диких вульгарних дотепів «біловзутих». Його бистра фантазія вже бачила на стінах будинків малюнки, які брудним способом пов’язували його з дівчиною Доріон. Ні, він мусить знайти інший шлях.
Після повної гіркими думками ночі він поклав піти до Клавдія Реґіна. Видавець похитав головою.
— Я не можу думати, — твердив він уперто, — що ваше серце вірить ще в існування храму. Інакше ви не скидали б свій священицький пояс.
Йосиф відповів:
— Моє серце вірить у те, що храм стоятиме, і моє серце палко бажає єгиптянку.
— Я шість разів був у Юдеї, — сказав Реґін. — Шість разів був у храмі, звісно, тільки в передньому дворі для неюдеїв, і стояв перед ворітьми, крізь які необрізані не сміють проходити. Я неюдей, але охоче постояв би перед цими ворітьми усьоме.
— Ви стоятимете там, — сказав Йосиф.
— Я, можливо, стоятиму, — фатально усміхнувся Реґін. — Але чи стоятимуть ще ті ворота.
— Дасте мені 150 000 сестерціїв? — спитав Йосиф.
Реґін поглянув на нього своїм неприємно пильним поглядом.
— Поїдьмо зі мною за місто, — запропонував він. — Я хочу там це обміркувати.
Вони поїхали удвох. Реґін відпустив екіпаж, вони пішли далі пішки. Спочатку Йосиф не знав, де вони були. Потім він побачив будівлю, не дуже велику, білу, з трикутним фронтоном. Він ніколи тут не був, але він знав із картин, що це була могила пророка Єремії. Різка, гола, бентежлива стояла вона на пустельному піщаному полі, під ясним сонцем. У передобідню пору багато прочан одвідувало зазвичай могилу великого чоловіка, що провістив наперед руйнування першого храму й оплакав його з такою пекучою тугою. Тепер була пообідня пора й обидва чоловіки були самі. Реґін ішов прямо до пам’ятника, а Йосиф неохоче ступав по піску слідом за ним. За двадцять кроків до могили Йосиф спинився; як священик, він не смів ближче підходити до мертвого. Але Реґін пішов далі і, наблизившись до могили, схилився до землі в позі глибокої жалоби. Йосиф стояв на віддалі своїх двадцяти кроків і чекав, що інший зробить і скаже. Але Реґін не говорив нічого, він скорчився там, цей важкий чоловік, у незручній позі, у піску й білому поросі, і він трохи хитався своїм товстим тулубом. Йосиф поволі зрозумів, що чоловік тужить за Єрусалимом і храмом. Як пророк, що лежав тут похований, понад шістсот років тому, коли храм ще сяяв і Юдея пишалася, провістив поневолення та залишив твір, сповнений дикої туги з приводу руйнування міста, що стояло ще у всьому блиску, так тепер великий фінансист корчився в піску, жмуток туги і нічого, безмовно оплакуючи місто та храм. Сонце зайшло, стало відчутно холодно, але Реґін не підводився. Йосиф стояв і чекав. Він міцно стулив губи, він переступав із одної ноги на другу, він мерз, він стояв і чекав. Той чоловік чинив зухвальство, примушуючи його дивитися, як він сумує. Це, власне, мало бути обвинувачення. Йосиф відкидав це обвинувачення. Але він стояв тут заради грошей і не смів говорити. Поволі його думки відвернулися від чоловіка і грошей, і проти його волі проходили крізь його серце жалі, заклинання, прокляття пророка, що лежав тут похований, добре відомі, раз-у-раз цитовані, найбурхливіші, найболючіші з усіх, які будь-коли висловлювала людина. Холод ставав дедалі гостріший, його думки дедалі гіркіші, холод і гіркі думки пекуче гризли його й спустошували вкрай. Коли нарешті Реґін підвівся, Йосиф почувався так, наче він мусив тягти далі кожну свою кістку окремо. Реґін усе ще не говорив нічого. Йосиф плентався за ним, як собака, він був маленький, зневажений перед іншим і перед собою самим, як ніколи в своєму житті. І коли вони підійшли до екіпажу і Реґін своїм звичайним масним голосом запропонував йому сісти, Йосиф відмовився і сам пішов назад довгою курною дорогою, повний гіркоти та болісної муки.