Але він знову примусив своє оточення чекати з болісним нетерпінням, доки стане відомим його рішення. Александрійська зима затяглася. З кінцем зими мусили знову розпочатися операції в Юдеї, щоб не зазнати там небезпеки загрозливих контрударів. Чи цезар сам закінчить похід, чи доручить комусь? Чому він вагається?
У цей час Йосифа покликали до цезаря. Веспасіан спочатку поглузував із нього, за своєю звичкою.
— Ваше одруження, вочевидь, щасливе, мій юдею, — сказав він. — У вас змучений вигляд і, здається мені, ваша худорлявість не від внутрішнього споглядання й екстазу.
Він додержувався глузливого тону, але Йосиф відчував за ним серйозне чекання.
— Проте ви мусите, — продовжував Веспасіан, — знову напружити свій внутрішній голос. Гадаю, ви ще наміряєтеся описати юдейські справи. Ці справи якраз у наступні місяці мають закінчитися. Я думаю послати, щоб остаточно приборкати ваше повстання, мого сина Тита. Це залежить від вас, чи ви через деякий час рушите зо мною до Риму, чи з Титом на Єрусалим.
Йосиф глибоко зітхнув. Рішення, якого усі ждали з таким болісним напруженням, старий повідомляв йому першому. Але одночасно він відчув гостро і з мукою, як трудно зробити той вибір, який ставить перед ним цезар. Чи він повинен вирядитися до Юдеї, щоб побачити те, що він відчував перед пам’ятником Єремії? Чи повинен він власними очима бачити гіркоту руйнування свого міста? Чоловік перед ним знову дивиться такими заклято твердими та звуженими очима. Він знає, як гірко йому зважитися, він випробовує його, він чекає.
Внутрішній ланцюг прив’язує його до цього римлянина, відтоді, як він уперше його побачив. Коли він поїде з ним до Риму, тоді цей ланцюг стане міцніший, чоловік прислухатиметься до нього, він підноситиметься і багато досягне. Й є ланцюг, який прив’язує його до єгиптянки. Гладенька та смаглява в неї шкіра, її руки тонкі та смагляві, її шкіра збуджує в ньому бажання. Він ревнував, коли вона своєю тонкою смаглявою рукою гладила кота Ііммутфру. Одного дня він не зможе стриматися й уб’є бога Іммутфру, не з ненависті до ідолопоклонства, а з ревнощів. Він мусить піти геть від єгиптянки. Він опуститься, коли довше залежиться біля неї. Вже й тепер його внутрішнє око майже сліпе, і шкіра його серця затверділа і не відчуває духу. Він мусить піти геть від цього чоловіка, бо коли він далі буде з ним укупі, то буде більше й більше жадати влади. А влада робить дурним і внутрішній голос мовчить.
Влада солодка. Ноги наче самі собою підіймаються, коли маєш владу. Земля стає легка і дихання глибоко та легко виходить із грудей. Гладенька і смаглява шкіра в Доріон. Руки та ноги в неї довгі й розслаблені, проте, як у маленької дівчинки, і гріх із нею легкий і смачний. Коли він поїде до Риму, його дні будуть гарні, бо він матиме цезаря, і його ночі гарні, бо він матиме Доріон. Але коли він поїде до Риму, він ніколи не побачить загибель міста, і його країна та Божий дім загинуть неописані, потонуть у пітьмі, і ніхто з наступників не побачить цієї погибелі.
Його раптом переповнила страшна жадоба Юдеї. Він відчував божевільно палке бажання бути там, сповнити свої очі та своє серце тим, як біда та золота пишнота храму буде зрівняна зі землею, як тягатимуть за волосся священиків і зриватимуть із них блакитну святість їхніх пишних убрань, і золоте гроно над ворітьми святилища розтопиться та капатиме в болото з крові, слизу та калу. Й увесь його народ, разом із своїм храмом, провалиться в дим і дику різанину, як огненна жертва для господа.
У його змучене лице рипучий голос цезаря кинув запитання:
— Я чекаю на ваше рішення, Йосифе Флавію.
Йосиф приклав руку до лоба, низько схилився юдейським способом і відповів:
— Коли цезар дозволить, я хочу власними очима бачити закінчення походу, розпочатого цезарем.
Цезар усміхнувся тонко, розчаровано та сердито; він ураз став дуже старий на вигляд. Він був прив’язаний до свого юдея, зробив юдеєві багато доброго. Тепер юдей вибрав його сина. Нехай, його син Тит молодий, а він має жити ще десять років, або можливо, тільки п’ять, а коли пощастить — п’ятнадцять.
Доріон тихо жила для себе у маленькій віллі в Канопусі, яку Тит відступив їм. Була чудова зима, вона шкірою та серцем вбирала свіжість повітря. Бог Іммутфру мирно уживався з її шулікою і домашній павич велично походжав по маленькому приміщенні. Доріон була щаслива. Раніше вона бачила навкруг себе багато людей; честолюбність її батька захопила й її, вона мусила сяяти, розбалакувати, робити так, щоб нею милувалися. Тепер і рідке вже товариство Тита було їй тягарем, вся її честолюбність звалася Йосиф.