Який прекрасний був він. Які гарячі та живі були його очі, які ніжні й дужі його руки, яке буйне та солодке його дихання; і він був найрозумніший із людей. Вона розповідала про нього своїм тваринам. Своїм тонким голосом, що не набагато кращий був від голосу її павича, вона співала їм старих любовних пісень, яких навчилася від бонни. «О, гладь мої стегна, мій любий! Кохання до тебе сповнює кожен дюйм мого тіла, як миро змішується з шкірою». Вона знову й знову просила Йосифа повторювати строфи «Пісні Пісень», і коли вона знала вже її напам’ять, тоді він мусив говорити їй гебрейські стародавні слова, і вона проказувала їх за ним, не розуміючи, невправним язиком. Дні, хоч які вони були короткі, були для неї занадто довгі, і ночі, хоч які вони були довгі, були їй короткі.
Важко буде, міркував Йосиф, повідомити їй, що я іду додому, а її лишаю тут. Це буде лихе розставання і для мене, але проте я хочу порвати і не вагатися.
Коли він їй сказав це, вона спочатку не зрозуміла. Коли зрозуміла, то зблідла, зовсім помалу, як їй було властиво, спочатку навкруг рота, потім блідість піднялася до щік і до лоба. Потім вона впала, легко, дивно помалу та безмовно.
Коли опритомніла, він сидів біля неї й обережно умовляв її. Вона дивилася на нього, її очі кольору моря були безтямні та здичавілі. Потім вона некрасиво задрала губи і стала лаяти його всіма лайками, які знала, найбридкішими, єгипетськими, грецькими, латинськими, арамейськими. Син смердючого раба та прокаженої повії був він. Із усього стерва цілого світу зроблений він. Усі вісім вітрів здували докупи всю покидь землі, щоб він виріс із неї. Йосиф дивився на неї. Вона була негарна, спустошена та лаяла його своїм різким голосом. Але він добре це зрозумів, сповнений був спочуттям до неї й до себе і любив її дуже. Потім раптом вона обняла його, голубила його, її обличчя було розслаблене, м’яке та безпомічне.
Тихо повторювала вона йому маленькі слова втіхи, які він говорив їй, благально, улесливо, повна відданості та розпачу.
Йосиф не сказав нічого. Дуже ніжно гладив її, що безсило лежала біля нього. Потім обережно, як і раніше, намагався їй з’ясувати справу. Ні, він не хоче її втратити. Це жорстока річ — вимагати від неї, щоб вона, така жвава, сиділа тут і чекала; але він любить її і не хоче її втратити і вимагає це від неї. Ні, він не боягуз і не хиткий, і він не дерев’яно нечутливий, як вона йому закидала. Він дуже спроможний дивитися, відчувати, смакувати таке дороге для нього, як вона, сповнитися цим цілком. Любити її. Він недовго буде у від’їзді, рік щонайбільше.
— Це ціла вічність, — перебила вона його.
А що він відходить, говорив він далі серйозно, проникливо, відкидаючи її закиди, то це стається заради неї не менше, ніж для нього. В її очах з’явилася напруженість, надія та тиха недовіра. Увесь час погладжуючи її, дуже обережно пояснював їй свій план. Він вірить у силу слова, свого слова. Його слово матиме силу чогось досягти, чого й вона внутрішньо прагне. Так, його книга завоює для них місце та ранг серед пануючих, чого все своє життя марно домагався її батько. Запально, проте вже злегка зваблена, вона боронилася. Тихо, фанатично він говорив їй у вухо, в рот, у груди. Держава постане зі Сходу, Сходові призначено володарювати. Але Схід досі брався до цього незграбно, грубо, занадто матеріально. Сходові призначено світ, тільки не зовні, а зсередини. Через слово, через дух. І його книга стане важливим дороговказом на цьому шляху.
— Доріон, моя дівчино, моя солодка, моя пастушко, хіба ти не бачиш, що між нами є друга, глибша спільність? Твій батько майже помирає від того, що римляни розглядають його так само, як незвичайну тварину, царського фазана або білого слона. Я, твій чоловік, матиму золотий перстень другого благородного стану. Ти, єгиптянка, зневажувана римлянами, я, юдей, до якого в Римі ставляться з недовірою, страхом і напівпошаною, ми разом завоюємо Рим.
Доріон слухала його, слухала ці слова вухами та серцем, вбирала їх у себе. Як дитина, слухала, вона витерла сльози, хлипала ще іноді, але вірила йому, він був такий розумний, і вона чула його слова з приємністю. Її батько усе своє життя тільки малював, це було, звісно, щось велике, але цей підіймав свій народ, він бився в боях, а потім сам переконав свого переможця так, що той прив’язався до нього. Її чоловік, її гарний, сильний, розумний чоловік, володар, його держава простяглася від Єрусалиму до Риму, світ є вино для нього, яке він черпає у свою посудину. Все, що він робить, правильно.