Тит спокійно слухав його. Багато з того, що казав батько, було правильне. Але в уяві він бачив принцесу Береніку, як вона підіймається сходами на терасу, і перед її ходою всі римські державні мудрості йшли за вітром. Коли вона сказала: «Дайте мені час, мій Тите, доки ми побачимося в Юдеї, і доки я відчую юдейський ґрунт під ногами. Тільки тоді зможу з’ясувати собі, що я повинна робити і чого ні», — коли вона говорила зі своїм тьмяним, тривожним, злегка хрипким голосом, тоді не могла встояти проти неї ніяка воля переможця та цезаря. Можна панувати над світом і мати владу перекидати леґіони від одного кінця землі до другого: царство цієї жінки, успадковане від багатьох матерів, було законніше, царственіше, ніж таке міцне, розсудливе панування. Його батько був старий чоловік. По суті те, що говорило зі слів цього старого чоловіка, було страхом. Страхом, що римлянин не впорається з внутрішніми спокусами Сходу, з його тоншою логікою, його глибшою мораллю. Але Рим перетравив грецьку мудрість і грецькі відчування. Він тепер досить освічений, щоб без небезпеки проглинути й юдейські відчування, й юдейську мудрість. Принаймні, він, Тит, почувається досить сильним, щоб об’єднати це — східну неясність і глибину та пряму, ясну римську філософію панування.
Звістка, що Тит має закінчувати юдейський похід, а цезар у недалекому часі повернеться до Риму, схвилювала місто Александрію. «Біловзуті» радісно зітхнули. Вони раділи, що цезар виїде, а також їхній суворий губернатор Тиберій Александр. І це давало їм велике задоволення, що нарешті мають виступити проти зухвалої Юдеї з чотирма леґіонами. Старе підбурливе слово про юдея Апеллу знову ожило. Де тільки показувалися юдеї, лунало їм услід: «Апелла, Апелла». Потім це слово витіснене було іншим, коротшим, різкішим, що хутко поширилося в усьому місті, на всьому Сході, по всьому світу. Його винайшов «біловзутий» Хереас, той молодий пан, якому одного разу Йосиф пробив голову своїм писемним приладом. Це були ініціали речення: Hierosolyma est perdita, Єрусалим загинув. «Геп, геп!» — лунало тепер там, де показувалися юдеї. «Геп, геп!» — кричали особливо діти, і це слово зв’язували з іншим, і по всьому місту різко лунало: «Геп, Апелла, геп, Апелла, Апелла геп».
Йосиф не зважав на цей крик. Він, Береніка, Агріппа, маршал Тиберій Александр, що народився як юдей, були надією юдеїв, і знову, де тільки він з’являвся, його вітали словами: «Морон, морон». Він сяяв певністю. Він знав Тита. Це було неможливо, щоб маршал Тиберій Александр, від чийого батька походять найкращі обітовані подарунки храму, допустив, щоб цей храм загинув. Це має бути твердий, короткий похід. Потім Єрусалим знову підійметься, країна буде очищена від «Месників Ізраїлю», знову розквітне. Він уже бачить себе самого, як одного з найперших людей у ній, чи буде римське провінційне управління, чи буде Єрусалимський уряд.
Звісно, завдання, яке лежить безпосередньо перед ним, дуже важке. Він хоче бути чесним посередником між юдеями та римлянами. Обидві партії будуть йому недовіряти. Коли римляни зазнають невдачі, тоді це поставлять йому на карб; коли юдеям ітиметься погано, то він у тому буде винний. Але, проте, в ньому не було гіркоти, він без гіркоти триматиме свої очі та серце розкритими. «О, Ягве, дай мені більше серця, щоб осягти многогранність твого світу. О, Ягве, дай мені більше голосу, щоб славити велич твого світу». Він бачитиме, він відчуватиме і цю війну, її безглуздя, її жахи й її велич, він опише так, що вона далі житиме для наступних поколінь.
Єгипетська зима закінчилася, відлинула нільська повідь. Дощові потоки, що робили пісковиту землю проти Пелузіума дуже трудно прохідною, припинилися, можна було транспортувати армію від Нікополіса Нілом устріть води, а потім рушити її старою дорогою через пустелю до Юдеї.
Проводирі александрійських юдеїв ходили гордо, тримаючись певно, як і раніше, з спокійними обличчями; але всередині сповнені вони були болючого неспокою. Вони самі брали участь у мобілізації, вони робили добрі справи на озброєнні та забезпеченні харчами армії. І вони також відчували велику злість проти повстанців у Юдеї і від щирого серця схвалювали те, що тепер Рим підняв ногу та збирався остаточно розтоптати цих повстанців. Але як легко може ця нога розтоптати не тільки повстанців, а й місто, а, може, навіть храм. Єрусалим був найтвердіша твердиня світу, повстанці були засліплені аж до саморозтерзання, і коли доводиться брати місто силою, на чому тоді спиняється сила і хто може сказати силі спинитися.