Рим ставився до александрійських юдеїв коректно та прихильно. Війна провадиться проти бунтівників провінції Юдеї, а не проти юдеїв, що живуть у державі. Але коли уряд робив цю різницю, то маси її не робили. Місто Александрія мусило велику частину свого гарнізону віддати для походу. Юдеї не показували цього, але вони були сповнені турботою, боялися погрому, подібного до того, який був чотири роки тому.
Тим дужче вони намагалися показати цезареві та його синові свою лояльність. Хоч багато з громади дивилися на це похмуро, гросмейстер Теодор бар-Даніель дав принцові Титові прощальний банкет. На ньому був цезар, Агріппа, Береніка, начальник Титового штабу Тиберій Александр. І Йосиф та Доріон були запрошені. Вони мали серйозний вигляд, були злегка бліді обоє, дуже підібрані, й усі дивилися на них.
І от лежала тут ця сотня людей, юдеїв і римлян, за вечерею, і вони святкували завтрашній виступ армії, що мала тепер чотири леґіони, п’ятий, десятий, дванадцятий і п’ятнадцятий, які мусили рушити зі Сирії й Єгипту, щоб обложити зухвалу юдейську столицю та назавжди її усмирити. «Твоє призначення, римлянине, керувати світом, з пощадою ставлячись до покірних і побиваючи зухвалих». Так співав поет, коли засновник монархії упорядковував державу, і вони тепер вирішили, римляни й юдеї, виконати ці слова, виконати їх мечем і письмом.
Урочиста вечеря тривала недовго. На коротку промову гросмейстера відповідав Тит. Він був у парадній формі полководця, тепер зовсім не мав хлоп’ячого вигляду, його очі були тверді, холодні й ясні, і всі бачили, наскільки він подібний до свого батька. Він говорив про римських солдатів, про їхню дисципліну, їхню м’якість, їхню твердість, їхні традиції.
— Інші глибше думали, — сказав він, — інші глибше відчували: нам боги дали в належний момент чинити належне. Грек має свої статуї, юдей має свої книги, ми маємо наші табори. Вони міцні та рухливі, вони постають щодня знову, як невеликі міста. Вони є охорона покірних, які скоряються законові, і жах для зухвалих, які не вважають на закон. Обіцяю вам, мій батьку, обіцяю Римові та світові, що Рим буде в моєму таборі, старий Рим, твердий, де він мусить бути твердим, і м’який, де він може бути м’яким. Це не буде легка війна, але це буде добра війна та провадитиметься вона римським способом.
Це не були тільки слова, які говорив молодий генерал, це був зміст і суть його породи, це була сама мужність, яка говорила в ньому, мужеська доблесть, яка зробила жителів маленького селища на горбах біля Тибру панами Лаціума, Італії, цілої землі.
Цезар задоволено та схвально слухав свого сина; тихо, машинально він погладжував свою подагричну ногу. Ні, юдейка не закрутить голови цьому його хлопцеві. І він із легенькою внутрішньою усмішкою дивився на Береніку. Вона слухала, схиливши темне, сміливе лице на руку, нерухома. Вона повна була смутку. Цей чоловік тепер її зовсім забув, вигнав її з останньої складки свого серця. Він не більше, як солдат, він навчився колоти, стріляти, вбивати, трощити. Це має бути дуже важко — стримати його руку, коли він уже її підняв.
Було дуже тихо в осяяному залі в той час, як принц говорив. Художник Фабулл був тут. Портрет принцеси Береніки був закінчений. Але принц не хотів його брати з собою, і це була велика похвала для живописця; бо картина, сказав принц, така жива, що вона завжди його непокоїтиме, коли вона буде біля нього, а він тепер повинен провадити похід і не потребує такого непокоєння. Живописець Фабулл став старший, його голова була ще суворіша, але його тулуб був менш огрядний. Він дивився перед собою застиглим поглядом, наче нічого не бачачи, як властиво було йому дивитися, але він це тільки удавав. Чоловік, що за ці тижні став старіший, бачив дуже добре. Він бачив сотні облич, римлян, панів, які виступали, щоб усмирити непокірних рабів, і юдеїв, упокорених, які лизали руку свого пана. Художник Фабулл був скупий на слова, слово було йому не потрібне, але він був майстер і розумів без слів, що відбувалося за цими обличчями, хоч би були вони ще замкнутіші. Він бачив маршала Тиберія Александра, що сидів тут холодний і елегантний і що повною мірою досяг того, чого він, Фабулл, марно домагався все своє життя, і він бачив, — цей твердий, розумний і могутній пан не був щасливий. Ні, ніхто з усіх цих юдеїв не був щасливий, ні цар, ні Клавдій Реґін, ні гросмейстер. Щасливі і згодні з своєю долею були тільки римляни. Вони не були глибокі, мудрість і краса не були для них ніякою проблемою. Їхній шлях був прямий і простий. Це був твердий шлях, і дуже довгий, але вони мали міцні ноги та мужні серця: вони йшли своїм шляхом до кінця. Юдеї й єгиптяни та греки тут, у залі, правильно робили, вшановуючи їх, як панів.