Він бачив також обличчя чоловіка, до якого перебігла його донька, негідника, собаку, покидь, до якого вона перекинулася. Але, дивись, це не було обличчя негідника, це було обличчя чоловіка-борця, що довго змагався проти сили, що став знаючим та упокорився, що визнав силу та владу, але з тисячею хитрих застережень, борця, що визнав, але не здався. Художник Фабулл нічого не тямить у літературі, він не хоче про неї знати, він ненавидить її, він сповнений гіркоти, що Рим шанує літераторів, а не митців. Але художник Фабулл тямить дещо в обличчях. Він бачить, як слухає Йосиф, коли промовляє Тит, і він знає, що цей чоловік, який спить із його донькою, негідник, собака, пожертвує собою, буде супроводжувати Тита і дивитися, як загине його місто, і опише це. Він бачить усе це за обличчям цього чоловіка. І скоро після того, як Тит скінчив, він підходить до Йосифа, трохи вагаючись, не так твердо та поважно, як завжди. Доріон дивиться йому назустріч, злякана, вона боїться, що має щось статися. Але не стається нічого. Художник Фабулл каже до Йосифа, і його голос не цілком такий певний, як завжди:
— Бажаю вам щастя, Йосифе Флавію, з тією книгою про війну, яку ви повинні написати.
Другого дня в Нікополісі Йосиф зійшов на довгий корабель, який мав везти його Нілом у стріть води. Набережна захаращена була солдатами, ящиками, скринями, паками. Тільки небагато цивільних допустили сюди, бо прощання з розпорядження військового проводу вже відбулося в Александрії. Тільки один не пропустив нагоди провести Йосифа до Нікополіса: Клавдій Реґін.
— Ширше розкривайте ваше серце і ваші очі, молодий пане, — сказав він, коли Йосиф піднявся на корабель, — щоб ваша книга була чимось. Сто п’ятдесят тисяч сестерціїв — це нечуваний аванс.
Тит одразу ж після того, як зійшов на корабель, звелів розставити знову пости вогневого телеграфу, що мав сповістити Рим про здобуття Єрусалима, яке Веспасіан відкликав свого часу.
Книга п’ята
ЄРУСАЛИМ
Після 1 ніссана на дорогах Юдеї показалися прочани, які тяглися до Єрусалима, щоб зарізати на вівтарі Ягве пасхальне ягня і відбути урочисту пасхальну вечерю у святому місті. Була громадянська війна, на дорогах повно було розбійників і солдатів, але фанатики не хотіли відмовитися від своєї пасхальної прощі. Вони йшли, люди усякого віку понад тринадцять років, поодинці та великими походами. Більшість ішла пішки, боса, зі прочанським костуром, шкіряною флягою для води та рогом для дорожніх припасів через плече. Деякі їхали ослами, кіньми, верблюдами, багаті люди в екіпажах, паланкінах. Зовсім багаті мали з собою жінку та дітей.
Вони йшли від Вавилона великим широким царським шляхом. Вони йшли і багатьма поганими польовими дорогами з півдня. Вони йшли також трьома добрими військовими дорогами римлян. Скрегочучи проходили вони повз колони бога Меркурія, що були споруджені скрізь уздовж цих шляхів, скрегочучи платили вони високе дорожнє та мостове. Але враз знову яснішали і тяглися далі з радісними обличчями, як приписував закон. Увечері вони мили ноги, намащувалися миром, промовляли благословення, раділи, що побачать храм і святе місто, посмакують пасхальне ягня — непорочне, чоловічої статі, однолітнє.
А за прочанами йшли римляни. Чотири сильні леґіони, потім контингенти васалів, загалом близько ста тисяч людей. 23 квітня, 10 ніссана юдейського літочислення, рушили вони від Цезарії, 25-го вони розбили свій табір у Габадсаулі, найближчому великому місті перед Єрусалимом.
Солдати, рядами по шість осіб, маршируючи, займали усю ширину шляху і відтісняли прочан на польові дороги. Зрештою вони не чіпали прочан. Тільки тих, хто носив заколотницьку стьожку із словами Макавеїв, вони хапали. Прочан кидало в мороз, коли бачили вони, як підповзав до міста велетенський хробак леґіонів. Можливо, що той чи той повагався якийсь момент, але вони не поверталися, вони прискорювали, ці фанатики, свою ходу. Оглядаючись назад, боязко тиснулися вони вперед, зрештою це скидалося на втечу. Коли 14 ніссана, напередодні свята, в день урочистої пасхальної вечері останні прочани досягли міста, ворота замкнулися за ними, бо позад них на вершинах з’явилися вже передові загони римлян.
Здавна це вважалося за диво, яким відзначив Ягве свій народ, що простір Єрусалима не ставав тісний від великої кількості прочан. Цього року, стиснутий своїми стінами, відрізаний від навколишніх сіл, які раніше давали притулок прибульцям, Єрусалим розпирався людьми. Але прочани не зважали на тісноту. Вони переповнювали велетенські палати, галереї та двори храму, дивувалися з пишноти Єрусалиму. Вони принесли зі собою гроші, вони юрбилися на базарах. Приязно знайомилися один із одним, охоче давали один одному місце, в доброму настрої торгувалися з крамарями, передавали знайомим подарунки. У цьому місяці ніссані Ягве врятував юдеїв із рук єгиптян. Вони дивилися зі здивуванням і цікавістю на римлян, які підступили до міста, але страху не мали. Вони відчували святий ґрунт під своїми ногами. Вони були убезпечені, були щасливі.